Одинадцять хвилин - Пауло Коельо
Ні, жодна з цих відповідей не була правдивою, ліпше їй забути про все це і просто жити, як живеться. Вона мала багато чого спільного з іншими повіями та з іншими жінками, яких їй довелося знати у своєму житті: вийти заміж і мати забезпечене життя було найбільшою мрією майже всіх. Ті, котрі про це не думали, або вже вийшли заміж (майже третина її подруг були вже одружені), або пережили зовсім недавній досвід розлучення. Тому, щоб ліпше зрозуміти саму себе, Марія спробувала — з усією можливою обережністю — вивідати, чому її колежанки обрали для себе цю професію.
Розпитуючи їх, вона не почула нічого нового, і склала список їхніх відповідей:
а) одні казали, що в такий спосіб хочуть допомогти чоловікові заробляти гроші на потреби родини (А ревнощі? А якщо їй трапиться друг чоловіка? Але так далеко заходити у своїх розпитуваннях Марія не зважувалася);
б) хочуть купити будинок для матері (це збігалося і з її власними міркуваннями, що здавалися шляхетними, проте були цілком буденними);
в) хочуть зібрати грошей на зворотний квиток (колумбійки, таїландки, перуанки та бразилійки тільки й говорили про цю причину, хоча давно вже заробили суму в кілька разів більшу, аніж була потрібна для цієї мети, проте намагалися відразу й позбутися цих грошей зі страху, що тепер можуть здійснити свою мрію);
г) хочуть отримати втіху (таке зізнання не відповідало навколишній атмосфері й звучало фальшиво);
д) більше нічого не вміють робити (це також не звучало як переконливий аргумент, у Швейцарії був багатий вибір жіночих професій).
Зрештою, вона так і не знайшла переконливої причини і перестала намагатися пояснити світ, що її оточував.
Вона переконалася в тому, що Мілан, власник її закладу, мав цілковиту слушність: більше ніколи їй не пропонували тисячу швейцарських франків за те, щоб перебути з нею кілька годин. З другого боку, ніхто не торгувався, коли вона вимагала свої законні триста п’ятдесят, так ніби вже знали ціну й запитували тільки для того, щоб принизити її або щоб уникнути прикрих сюрпризів.
Одна з дівчат так коментувала цю ситуацію:
— Проституція відрізняється від інших професій. Той, хто починає, заробляє більше; хто вже має досвід, заробляє менше. Завжди вдавай, що ти новенька.
Вона досі не знала, що ж то таке — «виняткові клієнти», про яких було мимохідь згадано в перший вечір, ніхто цієї теми більше не торкався. Незабаром вона навчилася кількох трюків, надзвичайно важливих у її ремеслі, навчилася ніколи не розпитувати партнерів про їхнє особисте життя, усміхатись і розмовляти якомога менше, ніколи не мати побачень поза межами кабаре. А найважливішу пораду вона отримала від однієї філіппінки, яку звали Нія:
— Ти повинна стогнати в момент оргазму. Це робиться для того, щоб клієнт зберігав тобі вірність.
— Але навіщо? Вони платять за те, що вдовольняють себе.
— Ти помиляєшся. Чоловік переконується в тому, що він справжній чоловік не тоді, коли у нього встає член. Він бачить себе справжнім чоловіком, якщо він спроможний дати втіху жінці. А якщо йому вдається дати втіху навіть повії, тоді він вважає себе найкращим серед усіх.
* * *
Так минуло півроку: Марія засвоїла всю науку, якої потребувала, — наприклад, вона тепер добре знала, як працює «Копакабана». Це кабаре було одним із найдорожчих на вулиці Берна, його клієнтура складалася переважно з високих службовців, які мали дозвіл прибувати додому пізно, позаяк «вечеряли з клієнтами», але межа цих «вечерь» не повинна була заходити за одинадцяту вечора. Більшість повій мала від вісімнадцяти до двадцяти двох років, і кожна перебувала в цьому закладі приблизно два роки, потім їх замінювали повіями, котрі щойно прибули. Після цього вони йшли до «Неона», потім до «Ксеніума», і мірою того як збільшувався вік жінки, зменшувалася її ціна і скорочувався робочий час. Майже всі закінчували свою кар'єру в «Тропічному екстазі», де приймали жінок віком понад тридцять років. Після того як вони опинялися там, їм залишалося тільки заробляти собі на обід та на комірне з одним або двома студентами на день (за цю програму вони отримували півціни; суму, достатню для того, щоб купити карафу дешевого вина).
Вона лягала в ліжко з багатьма чоловіками. Ніколи не зважала ані на їхній вік, ані на одяг, проте її «так» або «ні» залежало від запаху, який від них ішов. Вона не мала нічого проти сигарети, але терпіти не могла чоловіків, які вживали дешеві парфуми, не милися або мали одіж, заляпану випивкою. «Копакабана» була закладом спокійним, а Швейцарія, мабуть, була найзручнішою країною у світі для праці повій — для цього треба було мати лише дозвіл на проживання та працю, чинні по сьогоднішній день, і з релігійною пунктуальністю виплачувати соціальне страхування; Мілан знай повторював, що не хоче, аби його діти побачили його на сторінках якого-небудь журналу сенсацій, і виявляв себе непоступливішим, ніж поліцай, коли йшлося про перевірку юридичної ситуації дівчат, які в нього працювали.
У кінцевому підсумку, після того як долався бар’єр першої або другої ночі, дівчата починали ставитися до цієї професії, як і всякої іншої, — адже й тут треба було тяжко трудитися, боротися проти конкуренції, докладати всіх зусиль, щоб утриматися на високому рівні якості, вкладатися в розпорядок денний, іноді трохи розслаблюватися, запитувати, як ходить вуличний транспорт, і відпочивати по неділях. Більша частина повій сповідували якусь віру й шанували свої культи, ходили на свої служби Божі, проказували свої молитви й зустрічалися зі своїм Богом.
Що ж до Марії, то вона з усіх сил боролася за те, щоб не втратити душу, на сторінках свого щоденника. На свій подив, вона відкрила, що один із кожних п’ятьох клієнтів приходив сюди не для того, щоб злягтися з жінкою, а щоб трохи поговорити. Вони оплачували тариф, готель, а коли вона починала роздягатися, казали, що в цьому нема потреби. Їм хотілося погомоніти про труднощі своєї роботи, про дружину, яка їх із кимось зраджує, про свою самотність, про те, що їм немає з ким відвести душу (вона добре знала цю ситуацію).
Спочатку їй здалося це дуже дивним. Аж поки одного дня, коли вона їхала до готелю з одним дуже поважним французом, який мав за обов’язок шукати таланти для високих адміністративних посад (він розповів їй про це з таким виглядом, ніби робив найцікавішу справу у світі), вона почула від свого клієнта такі слова:
— Ви знаєте, хто найсамотніша людина у світі? Це службовець,
