Незбагненне серце, том 2 - Ірина Вільде

Будь собі і яка хоче неприступна зблизька вона, ця велика співачка, але нагоди пізнати її зблизька таки не пропущу.

Приходжу на візиту досить вчасно. Співачки ще нема. По якомусь часі якесь шарудіння в передпокої, обтріпування снігу. Двері відчиняються, і на порозі пан Д. К., молодий письменник і початковий журналіст. Такий ще молодий, що вважаю, що він повинен мене бентежитись, а не я його.

За хвилину знову відчиняються двері, і я відразу пізнаю: та сама дівчинка, що на сцені. Лише з чоловіком... і татом.

Молодий журналіст відразу хоче все знати: і про Прагу, і про Ужгород, і про Тепліци, куди була співачка заангажована до опери, і про успіхи її співу в чеському радіо.

Співачка відповідає на питання якось стримано, майже непевно, а я слухаю і не може мені поміститись у голові, що цей тихий голос має таку силу на сцені...

Опера в Тепліцах – це трагедія не одного «бездержавного» артиста. Що з того, що дістала ангажемент до опери, що з того, що має признання від самого президента чеської Академії наук і мистецтва, коли, як чужинка, в додатку артистка, не може дістати позволення від чеської влади на право побуту й виступу в опері?

Останній концерт в Ужгороді. Успіх?

– Перейшов усі наші сподівання, – відповідає пан Іваницький.

– Може б, там було можна довше остати?

– Ні, і там ні... з різних причин.

Найближчі плани? Кілька концертів по більших містах Галичини, починаючи від «родинного» міста Коломиї. А ще потім? Буковина, теперішня «батьківщина» (п. Іваницький буковинець, тим-то й дружина має румунське громадянство).

А ще потім?

Співачка робить в повітрі рукою знак питання.

Прощаємося з сердечним «до побачення». Де? Поки що на концерті в Коломиї, та потім... потім... може, на зеленій Буковині.

1935

ДАРІЯ ЯРОСЛАВСЬКА: «ПОЛИН ПІД НОГАМИ»

(Повість)

Напевно, кожному пересічному читачеві, що йому попаде книжка Ярославської в руки, прийде думка: «Або ця авторка задебютувала повістю, або я так мало знаю нашу літературу. Ярославська. Хто це може бути?»

Коли не вчисляти кількох новел Ярославської, що друкувались по газетах, то «Полин під ногами» – це справді дебют. Повість наших днів. Жінка пише про жінку. Цього вже майже досить, щоб зацікавитись оцим найновішим осягом жіночого пера. Ще тому кілька тижнів писала ред. Л. Бачинська в «Новім часі», що наш сучасний галицький побут ще не знайшов віддзеркалення в літературі.

«Полин під ногами» віддзеркалює власне оцей побут, вправді тільки той його відтинок, що на ньому розігрується «п’єса» життя Анночки Марків.

Прочитавши повість, треба перш за все одне признати Дарії Ярославській – «оригінальність сюжету».

Задум повісті нагадує добрих чужих сучасних письменників. Спокійний наративний тон, велика увага до середовища й ніяких жонглерських «несподіванок» в повісті. Для прикладу згадати б хоч би книжку Йолани Фалдеш «Вулиця Кота Риболова». Зразок спокою, простоти й невимушеності і – в наслідках велика міжнародна нагорода. Можна заризикувати сказати, що під оглядом композиції (але тільки під цим одним оглядом!) книжка Ярославської стоїть вище від «Вулиці Кота Риболова».

На похвалу авторки треба сказати й те, що вона знає свій предмет. Знає те, що описує. Її опис праці бадинєрки в живці дуже барвистий і переконливий. Наші критики зможуть дати Ярославську за приклад, коли кличуть раз у раз нашим молодим письменникам: «Пишіть про те, що знаєте».

Ярославська не тільки пише про те, що знає, але й знає, що пише. Анночка Марків, яка вибирається на посаду (розуміється, мамі каже, що йде на заступство одного урядовця з платнею 300 зл. місячно, бо мама її живе ще «старими добрими часами») до живця, де мала б тільки «розкручувати й закручувати електричний курок», «з браку ляку» стає бадинєркою і згодом сама собі дивується, як багато навчило її життя. Все ж таки... прочитавши останню сторінку, не можна сказати, що від тої «самостійності» Анни (може, назвемо ту «під тридцятку» дівчину вже Анною, бо це... Анночка пропорційно до літ виглядає досить гротесково) било чимсь переможним, життєрадісним. Не хочеться кликнути цій дівчині: «Оця-то вміла взяти життя за чуба!»

Не одна читачка, особливо з тих молодших, може, й подумає собі: «Якби я так мала самостійний верстат праці, я, їй-богу, інакше почувалась би. Здавалося б, що світ – мій!

Але, мабуть, то тільки так здавалося б. «Чоловік живе не тільки хлібом» і т. д., а жінка – жінка для свого розквіту, для того, щоб весь світ назвати своїм, потребує любові. Все одно, кого вона любитиме: мужчину чи дітей. Бо для жінки не важне, хто її любить, але кого вона хоче любити.

Анні Марків не судилась любов у житті. «Пан з чорними очима» був стопроцентовим мужчиною і мав психіку стопроцентового мужчини, що їх почування «переважно» обчислені на коротку віддаль часу. Знаменито схарактеризувала їх Вікі Баум у своїй повісті «Das grosse ein mal eins» .

Тоді, коли «вона» шаліла внутрішньо від щойно пережитої любовної пригоди, «він» у тім самім моменті думав вже про ціни помаранч і обчислював в голові зиски із збору з своїх плантацій.

Анна має добре серце. Отаке дурне жіноче добре серце, яке каже їй посвячуватись для брата, хоч він «свиня брат, але все ж таки брат». Те добре серце каже їй з любові до мами згодитись вийти заміж за Романа. Що ж! Лікар сьогодні уважається за «найліпшу партію», і не одна замість жаліти Анночку позавидує їй. Така історія одної з сотень-сотень Анн.

Стиль авторки простий, але не банальний. Простий стиль – це теж останній галас «літературної моди». Небезпека в тому, що від простоти до баналу тільки півкроку. На щастя, це не загрожує Дарії Ярославській. Одне тільки можемо на майбутнє з щирого серця побажати авторці: хай постарається в черговій своїй повісті ще виразніше не тільки «схопити», але й внутрішньо викінчити свої типи. Згори застерігаємося, що це найвища, бо найтрудніша, вимога до письменника.

Зразком перфекції «внутрішнього викінчення типів» може бути повість Марії Домбровської «Дні й ночі». Безліч осіб у тій повісті, але кожна з них сама про себе «мастерштик» . Це саме можна сказати (є в польськім перекладі) про повість Фанні Герст «Великий сміх». Та не маймо завеликих вимог до дебютантки в повісті, а радіймо, що до нашого гурта жінок-письменниць прибула одна більша.