Енн із Острова Принца Едварда - Люсі Мод Монтгомері
А які записки я одержую, Енн! Мати Томмі скаржиться, що син не дає ради з арифметикою так швидко, як вона б того бажала. Їй незрозуміло, чому він досі скніє над відніманням, а Джонні Джонсон уже вивчає дроби, хоча той Джонні й наполовину не такий тямущий, як Томмі. Батько Сюзі хоче знати, чому вона не здатна написати листа без помилок у половині слів. А Дікова тітка просить його пересадити на інше місце, бо той гидкий хлопчисько Браунів, котрий сидить із ним зараз, учить його лихословити!
Що ж до фінансового боку справи… але ні, не говорімо про це. Тих, кого боги захочуть згубити, вони спершу зроблять сільськими вчительками.
Ну от, побуркотіла — і полегшаю трішки. Зрештою, це були два дуже приємних роки. Але тепер я їду до Редмонду.
І ось, Енн, у мене є ідея. Ти знаєш, я ненавиджу пансіони. Я жила в них чотири роки й страшенно втомилася. Здається, ще трьох років такого життя я просто не витримаю. То чом би нам із тобою та Прісциллою не скласти кошти й не винайняти десь у Кінгспорті будиночок? Заживемо самостійно, так буде навіть дешевше. Звісно, нам потрібна буде економка, і я вже знаю, кого запросити. Я ж розповідала тобі про тітоньку Джеймсіну? Вона — наймиліша тітонька у світі, навіть попри своє ім’я. Але вона в тім не винна! Її назвали Джеймсіною на честь батька, який мав ім’я Джеймс і потонув у морі за місяць до її народження. Я завжди кличу її тітонькою Джимсі. Отож, її єдина дочка нещодавно вийшла заміж і поїхала із чоловіком — він у неї місіонер. А тітонька Джеймсіна нидіє самотою у величезнім домі. Вона готова приїхати до Кінгспорта й вести наше господарство, і я знаю, що ви обидві полюбите її. Що більше я міркую, то більше схиляюся до цієї думки. Ми могли б так добре й незалежно жити!
Отож, дівчата, якщо ви пристаєте на мою пропозицію, було б добре вам уже цієї весни пошукати відповідний будиночок. Цю справу на осінь лишати не варто. Якщо він буде вмебльований — добре, та якщо ні, якесь начиння по горищах у давніх друзів нашкребемо. Вирішуйте, любі, — і одразу мені напишіть, щоб тітонька Джеймсіна знала, як їй бути наступного року».
— Чудова думка, — погодилася Прісцилла.
— Так, — вдоволено кивнула Енн. — Звісно, тут у нас хороший пансіон, але як не крути — це не те саме, що власний дім. Тож пропоную ставати до пошуків одразу, перш ніж почнуться іспити.
— Тільки, боюся, справді хороший будиночок знайти буде важко, — застерегла Прісцилла. — Дива не чекай. Гарного будинку в гарному місці ми не зможемо собі дозволити. Мабуть, доведеться вдовольнитися вбогою хатинкою десь на околиці, де живуть люди, з якими знатися буде гірше, ніж нидіти в самотній пустці, і намагатися, щоб життя в ній було нам достатньою втіхою за вигляд і стан вулиці.
Отож дівчата сумлінно взялися до пошуків, проте знайти будиночок виявилося ще складніше, ніж передбачала Прісцилла. Вони оглядали незліченні помешкання — вмебльовані й порожні, — та одне було завелике, інше замале, те задороге, це задалеко від коледжу. Іспити почалися й закінчилися, надійшов останній тиждень семестру, а «дім їхньої мрії», як називала його Енн, досі лишався повітряним замком.
— Мусимо, певне, змиритися й чекати осені, — кволо завважила Прісцилла, плентаючись парком обік Енн одного чудового, свіжо-блакитного квітневого дня. Віддалік у затоці яскріла й мерехтіла вода, і невагомим серпанком укривав її легкий перлинно-білий туман. — Може, тоді й знайдемо собі якусь комірчину, а як ні, то завжди можна повернутися до пансіону.
— Сьогодні я про це не думатиму. Не хочу псувати такий гарний день, — відповіла Енн, зачудовано роззираючись довкола. У прохолодному свіжому повітрі ширився запах соснової живиці, небо ясніло кришталево-прозорою блакиттю, мов велетенська перекинута чаша неземного благословення. — Сьогодні в моїй крові нуртує весна й повсюди бринять квітневі чари. Я мрію й бачу видіння, Пріс. А все тому, що вітер дме із заходу. Я обожнюю західний вітер. Він співає нам про надію й щастя, ти чуєш? Східний вітер приносить із собою тоскні думки про стукіт дощу по дахах і понурі, безрадісні хвилі на сірому узбережжі. У старості, у дні, коли дме східний вітер, мені дошкулятиме ревматизм.
— Як-бо приємно нарешті скинути хутра й зимові пальта і вперше прогулятися отак, у весняному вбранні, — засміялася Прісцилла. — Хіба ти не відчуваєш, наче була створена заново?
— Навесні все нове, — відказала Енн. — І самі весни теж завжди такі нові й несхожі одна на одну. У кожній є щось особливе й кожна чарує по-своєму. Дивися, яка зелена трава довкола цього ставка і як лускають бруньки на вербах.
— Іспити вже позаду, і в середу — урочисті збори з нагоди закінчення року. А рівно за тиждень ми будемо вдома.
— Я така рада, — замріяно відповіла Енн. — Стільки всього хочеться робити. Сидіти на кухонному ґанку під вітерцем, що долинає з полів пана Гаррісона. Збирати папороть у Лісі Привидів і фіалки в Долині Фіалок. Пам’ятаєш наш пікнік у мій названий день народження, Прісцилло? Я хочу слухати, як співають жаби в ставку й перешіптуються тополі. Але й Кінгспорт я полюбила, і тішуся, що знову приїду сюди наступної осені. Навряд чи це було б можливо, якби я не здобула стипендії Торберна. Я просто не змогла б узяти гроші на навчання з Маріллиних заощаджень.
— Якби ж нам іще знайти будинок! — зітхнула Прісцилла. — Поглянь на Кінгспорт, Енн, — будинки, всюди будинки, і жодного для нас.
— Не журися, Пріс. Найкраще попереду. Ми будемо, як той давній римлянин, — знайдемо будинок або зведемо його самі. У такий день, як нині, у моєму словнику немає слова «невдача».
Вони затрималися в парку до сутінків, блукаючи дивовижним світом весняних чудес та пишної радості. Додому дівчата рушили, як завжди, по Спофорд-авеню, щоби знову помилуватися Домом Патті.
— У мене відчуття, ніби зараз має статися щось таємниче: аж поколює у великих пальцях, — мовила Енн, ідучи із Прісциллою схилом угору. — Наче в романі. Ох… ох… ох! Прісцилло Грант, поглянь туди й скажи — це правда чи мені ввижається?
Прісцилла глянула. Великі пальці й очі не зраджували Енн. Попід аркою воріт Дому Патті хилиталося невеличке скромне оголошення: «Умебльований будинок до винайму. Довідки надаються всередині».
— Прісцилло, — прошепотіла Енн, — як
