По тих, хто вижив, стрілятимемо знову - Клаудіо Лаґомарсіні

ляпнув щось про кедрові горішки, пам’ятаєш? Уся земля була встелена тими горішками, що їх напередодні поназбивало зливою. «От якби ми були дроздами, то влаштували б собі тут справжнє свято», — сказав я тоді. Ти не відповіла, усміхнулася мені і пішла собі далі, як завжди, тільки поправила ремінця від сумки на плечі. А я відчув себе повним бовдуром. Дрозди... це ж треба! Який телепень! І що?! І ось тепер зустрів тебе тут. Звісно, он скільки років спливло. Як для тебе, так і для мене. Особливо для мене. Ти аніскілечки не змінилася: така сама красуня! Коли я вперше тебе побачив, як ти приїхала сюди у тому побитому мерседесі, то очам своїм не повірив. Невже справді вона? Так, вона і є. Вийшла з машини, з переднього місця поряд із водієм, і відразу потому виліз отой бридкий голодранець. У таке мені теж не хотілося вірити. На мене навіть не глянула, жодним словом не обмовилася. Завжди була у компанії з отим: ніс гачком, дупа як діжка, ноги колесом... Я тебе кохаю. Кохаю, розумієш? Ходи сюди, лишень на хвилинку.

— Припини!

Бабцин шепіт пролунав рішуче, як то за нею водилося. Мама аж очі витріщила. А мене розбирав сміх, і разом із тим було соромно, хоча й кортіло послухати, адже мені ще ніколи не доводилося чути, як освідчуються в коханні у нормальному житті. В кіно завжди здається якось неприродно, награно. Крім того, щойно почуте освідчення було, напевно, останнім, зробленим на місцевому діалекті. Молодь (і я сам!) говорять ним погано і роблять купу помилок. Використання діалекту в наші дні обмежено кількома сталими виразами, приказками, лайкою, ідіоматичними образами. Навіть не думав, що діалектом можна скорис­татися, щоб освідчитись у коханні.

— Поки вона жива, і мови бути не може! Не годиться так.

Ясно, що бабця мала на увазі паралітичку.

— А от коли її не стане, — продовжувала, — там побачимо.

— І що мені робити? Ти кажеш, що мені треба порішити мою жінку, щоб бути з тобою?

— Нічого такого я не кажу! Ти здурів?! Я лише сказала: коли її не стане.

— А я маю спокійно чекати, коли вона згасне як свічка? І я сам постарішаю ще на рік, і ти теж, люба моя. Немає у нас часу, розумієш? Кохання — воно зараз, і серце б’ється зараз, а завтра я вже, може...

Зависла мовчанка. Я уявив собі, як Дятел бере за руку бабцю і притискає ту руку собі до грудей, під хрестиком, на якому Христос б’ється головою об червону перчину.

— Поки вона жива, не хочу. Не хочу. Годі, ходімо вже спати.

— Ні, почекай! Іще хвилиночку, посидьмо ще трішки разом.

Почувся гуркіт пересунутих стільців. Неприступна, безжальна бабця не захотіла чекати ані секунди, зачинила засклені двері веранди, побажавши на добраніч. Дятел поплівся до хвіртки, важко човгаючи по землі своїми побитими сандалями.

Звір, що зітхає, кудись подівся.

**

Коли ми сьогодні вкотре прийшли вечеряти до Дятла, я слухав його оповідки та вихваляння своїми подвигами трохи інакше. Мені навіть шкода його стало, адже він таким чином намагався показати бабці: ти навіть не здогадуєшся, яким я був, не знаєш, що втрачаєш.

Поки він говорить (розповідає, як у молодості їздив до Монте-Карло на червоній «Ламбретті»), я мимоволі приглядаюся до обличчя його дружини. Не бачу на ньому ніяких емоцій, погляд невідривно спрямований в одну точку, глибокі зморшки у деяких місцях набувають жовтувато-зеленкуватого та синюватого відтінку. Невже він і справді її б’є? То зацідить ляпаса, то дасть штурхана, — звичайно, не щоб убити, ні! — а щоб покарати за те, що й досі жива, що йому заважає: клята жовто-зелено-синя личинка, яка плюється отрутою.

Дятел пускає по колу пляшку з «J&B», Вейн поливає зверху морозиво, мама заперечно хитає головою, каже, що вже і так у голові паморочиться. Верби сьогодні немає, пішов із друзями на піцу.

Те, як Дятел плекає в собі упевненість, що його уявний світ не піддається часовому впливу, викликає зворушення. Розказує про ресторан у Монте-Карло, де зупинявся більше шістдесяти років тому: «La Bolognaise — Cuisine italienne». Тоном знавця заявляє: якщо трапиться нагода, обов’язково навідайтеся туди; там такі лазаньї роблять, яких і в Італії не скуштуєш. А офіціантки за якимось химерним задумом убрані як балерини: у рожеві балетні пачки й пуанти.

І в нього, і в його товариша, з яким вони разом подорожували, у кишенях вітер гуляв. Спершу вони налупилися всього, а коли принесли рахунок, сказали на діалекті: «Ось нам і гаплик!», що означає приблизно «нам прийшов кінець». Почувши ті слова, офіціантка, яка проходила повз них, розсміялася. Дятлові особливо кумедною видавалася та деталь, що дівчина зрозуміла сказане на діалекті. Від цієї розповіді реготала тільки бабця, решта відбулися чемними усмішками.

На Дятлові тоді був білий лляний піджак — такий гарний, що на Лазуровому березі всі жінки на нього задивлялися, ледве шиї не поскручували. Та й він сам — чорнявий, із напомадженим «півником» на голові, смаглявий, як корсар. Француженки в один голос торочили, що він схожий на Мастроянні. А він не розгубився: «Так я ж його брат! Marcello c’est mon frère!»[13]. Деякі весело сміялися у відповідь («c’est pas vrai»[14]), інші дивувалися(«c’est vrai?»[15]). А він затягував у ліжко і перших, і других, без вагань чи жалю. «Головне, — каже, звертаючись до мене, — зав’язати розмову і викликати симпатію. А тоді вже — все запросто, дадуть, нікуди не дінуться!»

То що ж їм було робити? Таких грошей ні в нього самого, ні у товариша не було. Ходімо покуримо, вставай! Дятел залишив на спинці стільця свій білий піджак у всіх на виду, а зустрівшись поглядом з офіціанткою-балериною, промовив: «Fumare dehors, fumer, plus panoramique»[16]. Висмаливши цигарку до половини, вони з приятелем роззирнулися навколо, нікого поблизу не було, — і ноги в руки! Той піджак коштував менше, ніж салати в меню.

У ті часи, каже він, сексом займалися без якихось там захисних засобів. І додає, що він точно чотирьом чи п’ятьом француженкам зробив дітей, яких потім виховували якісь рогоносці.

Дивно чути таке від чоловіка, що сам одружився із жінкою, у якої був синок Бовдур. Поглядаю на Вейна: він от узяв маму зі мною. Але на його обличчі не помічаю ніякої реакції на ті слова (окрім утоми від спеки). Можливо, йому навіть на думку не спадає, що його таким чином обхитали. Він доливає собі ще краплю