Fata Morgana - Михайло Михайлович Коцюбинський
Тiльки панський пастух Хома мав завжди готову одповiдь:
- Як що робити? Бити. Не лишити i на насiння.
Андрiй з-за плечей Хоми здiймав скалiчену руку, сварився нею i верещав:
- Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджiл…
Кого їм слухать?
Гуща говорить про спiлку. Прокiп про волю, а Хома радить бити й палити.
Панас Кандзюба, важкий i сiрий у своїй свитi, як скиба, одвалена плугом, сiяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?
Вiн нiкому не вiрив.
- Хiба мужик знає?
Якби прийшов хтось iнший, видющий, простягнув руку, показав шлях.
А мужик? Що знає мужик? Одна йому шкура, та й в латках.
***
Щоночi тепер пожежi. Як тiльки смеркне, i чорне небо щiльно укриє землю, далекий обрiй враз розцвiтає червоним сяйвом i до самого рання осiннi хмари наче троянди. Iнколи сяйво далеке, ледве помiтне, чуже, наче мiсяць там сходить, а часом спахне пiд самим селом, аж хати рожевiють i жеврiють вiкна.
Вийде Маланка з хати, сховає руки пiд хвартушину й задивиться на пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже їм спати. Стоять пiд воротьми, читають небеснi знаки. Пливуть голоси з пiтьми, хто знає - чиї, i гинуть у пiтьмi.
- Пан в Переорках горить.
- Де там! Десь ближче - там у Млинищах, або у Рудцi.
- Пiдпалено, видко.
Собаки виють скрiзь по дворах, - i сумно i моторошно осiнньої ночi.
- Вчора горiла економiя в Гутi.
- А позавчора клунi хтось пiдпалив…
- Згорiла, кажуть, дощенту сам попiлець.
Траплялось, вогонь подавав звiстку вогню. Як тiльки займеться десь небо - з другого боку встає зараз червоний туман i розгортає крила. Тодi чорне село, як острiв на вогняному морi. Вiтер часом приносить чад, далекi дзвони, тривогу.
Що дiється, господи боже!.. Горять все пани, генерали, великi "члени", що й доступиться до них не можна було, i нiхто спинити не може…
Блукали поночi люди. як тiнi, плакали дiти, i худоба обзивалась в хлiвах. А вогонь то здiймався, то падав, неначе дихали груди, розкидався снопом, розпливався туманом, i цвiли хмари на небi, немов троянди.
Маланка тремтiла.
- Йди спати, - сердивсь Андрiй.
- Страшно, Андрiю…
- Чого там страшно. Так їм i треба.
Але Маланка не могла спати. Ще довго тупали ноги попiдвiконню, лiтали чиїсь слова, свiтились маленькi вiкна i сумно вили собаки.
Уранцi дими снувались понад селом i лоскотали нiздрi. Люди нюхали чад i позирали на панський двiр.
Лук'ян Пiдпара аж почорнiв. Кожної ночi здiймає з стiни рушницю та йде на поле, пiд клунi. Ходить страшний, високий, волочить тiнь за собою, що оддiлили вiд нього вогнi пожежi, i все наслухає. З-пIд волохатих брiв кидають очi далекий погляд, а вуха чуйно вбирають в себе найменший звук. Ось обiйшов вiн навкруги клунi i раптом стає: щось чорнiє на полi.
- Хто там?
Поле нiмує, знесилене лiтом, спить мертвим сном, руде, обдерте.
Пiдпара знов ходить. Звiдти, з вогняного моря, йдуть на нього всi страхи i всi турботи, а вiн мiцнiше стискає рушницю i кида у пащу ночi:
- Хто йде? Буду стрiляти! - Стоїть мiцний, як з крицi, i цiлиться в пiтьму.
Нема нiчого, чи причаїлось?
Стрiляє.
"Ох-ох-ох!!" стогне пiтьма над полем, i голоснiше завивають собаки в селi…
А Пiдпара знов ходить, стереже клунi, суворий, безстрашний, готовий оборонити своє не рушницею тiльки, а i зубами.
***
Дощi випадали щоденно. Вискочить сонце на мить на блакитну полянку, щоб обсушитись, гляне на себе в калюжу, i знову лiзуть на нього важкi, розтрiпанi хмари. Якiсь жовтi i каламутнi днi родились по неспокiйних ночах, а люди ховались пiд свити та рядна, вивертали шапки наверх козячим хутром i все мiсили болото. Перше негода заганяла їх в хату, тепер щось гнало їх звiдти мiж люди. Кожний хотiв бачити людське обличчя i чути голос. Мало спали по ночах. Однi не могли одiрвати очей од далеких пожарiв, другi виганяли худобу на панське поле i не спали, щоб бути напоготовi. Правда, пiсля того як економ ледве втiк з поля в подертiй одежi, нiхто вже не важивсь займати конi, i вони смачно гризли молоде руно, змите дощами.
Люди наче забули свою щоденну роботу. Рух у селi був незвичайний. Своє поле цiкавило мало. Воно здавалось таким маленьким, мiзерним, не вартим уваги i лежало облогом неоране, незасiяне навiть.
На зборнi все було повно: свити так тiсно тулились до свит, що мокра одежа аж парувала. Чутки i поголоски, невiдомо звiдки узятi, мiсилися вкупi, росли на очах, як тiсто в дiжi. Сухi безсоннi очi дивилися кожному в рот, вухо уважно ловило кинуте слово. Що буде? як буде? Скрiзь встав народ, бунтує, хоче чогось, робочi бастують, покидають заводи, чагунка не ходить. Що ж їм сидiти, згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав?
Бiля зборнi товпились тi, що надiйшли пiзнiше, i пхались у дверi.
- Про що вони там гомонять? Треба, щоб усi чули.
- Бачите ж - тiсно. Не потовпляться всi…
Коли проходив котрийсь з багачiв, Мандрика або Пiдпара, тi, що мокли пiд ганком зборнi, брали його на зуби.
- Заходь, почуєш, як твою землю там дiлять.
- Не слухай, бо сало потонша з досади.
- Нiчого йому не буде. Бiдний з працi аж рветься, а багатому черево дметься.
- Бiдний розкидає, а багатий збирає.
- Нiчого. Минеться. Доведеться i свинi глянуть на небо…
- Як будуть смалити.
Мандрика смiявся на кутнi i дрiбно перебирав ногами. Пiдпара насував брови на очi i лаявсь.
Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але веселий. Гафiйка стрiчала його за городом Пiдпари.
- На станцiї був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочi зiбрались i радять. Треба i нам скликать людей.
- I Прокiп такої думки.
- Не можна гаяти часу.
- А де?
- Може, у лiсi, по той бiк балки.
- Ямищан кличте.
- Покличемо всiх.
Марко хотiв одiйти.
- Постiй, я щось покажу…
Гафiйка раптом почервонiла i нерiшуче стояла.
- Що
