На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Фока стенув плечами, а Шандор провадив далі:
— Тепер вони воюють між собою, ну і ми втекли сюди від одного й від другого. Для чого нам лізти поміж них? Нехай самі воюють! Тут весело, весело йти, весело спати, весело вставати, стерегтися не треба. Для чого волоцюзі стерегтися? Але вночі, коли шумить на прихованих потоках там над гирлом Дунаю, то наш Старий нагадує про себе, і тоді Баньо Кеменце кланяється йому. Але здалеку…
— А ви молитеся? — запитав Фока.
— Буває такий час, ха… що Баньо Кеменце починає так: «Земле, матір-нематір, чого ж ти наїлась? Чого ж ти нажерлась, що ти така спрагла? Стільки п’єш сліз і крові стільки ж. — А ти, Старий, ти наш, годуєш своїх сиріт, харчуєш нас крадькома від землі водами, тримаєш, поки сила, поки прийде суд….
— Суд, чому суд? — запитав Фока.
— Нічого немає задармо, все коштує, прийде суд.
— Який суд?
— Це зачинено, втікаймо далі так, щоб здалека…
— А Баньо Кеменце що про це каже? — запитав Фока.
— Він більше не каже, тягне нас, жене нас. Після опівночі зникає, це його робота, він найстарший.
— Куди зникає?
— Ніхто не запитує, коли я буду найстарший, то також буду зникати.
— А що це означає Баньо Кеменце? Чому його так назвали? — запитав Фока.
— Баньо Кеменце означає баба-піч, піч груба, як баба, там у нас — у них, над Тисою. Напхають соломи, підпалять, гріють і хліб також печуть. І цей нас також гріє і годує. І судить також, наших жінок і дітей…
— А де ж вони?
— Там поміж водами, коло гирла, на острівцях, у хащах, де й птахи. Ми змінюємо гнізда. Шукати нас? ха, то не знайти. Ми не належимо жодній державі, ні до цієї, ні до тієї, ні до якоїсь третьої. А зимою ми у волохів, там хоч де, притулять, пригріють, нагодують, не відмовляють. І не докоряють. Інші на нас кажуть, що ми від чорта і з чортом, інші нас вигнали б, а волохи ні. Кожному дають жити.
— А може б ви до нас в гори прийшли? — запитав Фока. — У нас теж дають жити кожному.
— Ні, ні, ні! У горах страшно, доженуть, оточать, спіймають.
— Хто?
— Не можна знати, треба втікати, а куди?
Після міцної перекуски, після розмов мандрівники танцювали. Айзик вже заспокоївся і на їхнє прохання знайшов ціпи. Танцювали під музику обох закручених інструментів, а Савіцький долучився з цимбалами до їхньої музики, слідував за їхніми тонами, вчився. Танцювали, замахуючись ціпами одні на одних, щось типу, як у нас із сокирами, але ухиляючи в останній момент голови від удару ціпом.
Та Баньо Кеменце вже непокоївся, твердо покахикував. І танцівники відразу ж перервалися і вже збирались в дорогу, якраз коли втомлені спекою і спітнілі Кочергани та Цвилинюк повернулися з церкви. Баньо Кеменце буркнув раз і вдруге, а Шандор похапцем переклав ґаздам:
— Пора нам, пора!
— Куди ж ви так поспішаєте? — запитав Фока.
— Мусимо бути в Тульцеа ще до півночі.
— Го-го, це здається шмат дороги, далеко.
— Баньо Кеменце пережене всіх, а ми за ним, — впевнено відповів Шандор.
— Але для чого так гнати, чого?
Шандор скривився, щось запитав старого, вказуючи на Фоку. Старий відрубав, а Шандор мучився, не вміючи знайти слова.
— Так необхідно, так повинно бути.
— Ваша доля? чи примус? — запитав Фока.
Шандор не заперечував, ані не підтакував. Прощалися, а тимчасом Фока доклав до їхніх мішків білого хліба і по пляшці вина. Мандрівники кисло посміхаючись, запитально позирали на старого. Тоді Баньо Кеменце наказав зняти йому з плечей бесаги, порпався у них досить довго, витягнув з дна шматку і подарував Фоці велику золоту монету, розміру ґульдена. Фока впирався, Баньо набурмосився, а Мандат тимчасом гадаючи, що йдеться про обмін, запхав старому до руки молдавську банкноту. Баньо гнівно його відіпхав і буркнув: «En magam ur vagyok, èn fizetem mindig[101]». Фока зрозумів, а Шандор попросив упівголоса:
— Не дратуйте його, для чого ж? Він вас полюбив, буде пам’ятати.
Фока знітився, а потім втішися якійсь думці, зняв схований під торбою пістолет і набиту цвяшками круглу порохівницю і подарував старому. Баньо Кеменце прояснів. Оглядав довго на світло, наближав до очей, а потім рубнув щось дуже чітко, з чого Фока небагато й зрозумів. Шандор швидко переклав:
— Він ваш друг, сказав таке: «Не до людей ліпися. Ні! До вод, до хащів, до птахів. Так!».
Сам Баньо скривився, а потім насупився, як траурний стерв’ятник з Семигороду, нарешті змирився, промимрив кілька слів, а Шандор знову переклав:
— І до того Старого, внизу глибоко, туди до нього — так. Варто!
Потиснули один одному руки.
— Дай Боже здоров’я і щасливої дороги, — сказав Фока.
— Az öreg Isten adjon![102]— відповіли раз і вдруге мандрівники.
Фока і Баньо, а інші також поміж собою, пили прощальну склянку пива. Допивши до половини, Баньо перервав, вказав пальцем на землю, щось сказав, а Шандор пояснив:
— Це для того Старого, нехай прийде і поп’є.
Фока зрозумів, допивали дуже повільно. Баньо ще щось пробурмотів до своїх, і вони, взявшись за руки, розхиталися в ту і у іншу сторону, кружляючи аркан навколо ґаздів. Відтанцювали дрібними крочками прощальний танець, весь час кланяючись у танці. І так витупцьовували, танцюючи, на дорогу. Ґазди дивилися на них із співчуттям, а Вітролом жалів:
— Бідаки, такий шмат дороги в таку спеку.
Шандор лише цей один раз пожартував:
— Все є звичкою, смерть також! Але хто її вигадав?
Вони знову поспішали, земля знову зникала під їхніми швидкими постолами. Знову здалеку було чути tekerö. Це Баньо Кеменце добирався до музики впертих клавішів, немов до закритих під склепінням землі вод, наче будив тверду і тернисту дівчину Csipke-rozsika. Потім заводила nyenyere у руках молодого Шандора і втікала від смутку, далі цимбали сипали рясний дощ сліз, які зовсім не скаржаться, але мусять текти. Ґєлета забув, що так поспішав до хати, і піднесено заволав:
— Ходімо за ними, до гирла, до моря, там життя!
Кілька бутинарів, з тих молодших, зірвалися, ніби хотіли їх доганяти. Та поки вони щось вирішили, мандрівники зникали, зникали і швидко зникли в куряві і за поворотом дороги. Цвилинюк не витримав. Встав, перехрестився, перехрестив інших, вражено заволав:
— Люди! Ви не пішли до церкви. А чи ви знаєте, у що ви влізли? І хто
