На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

запанувала над Молдавією і над мережею річок. Тому тільки-но бутинарі закінчили свої праці, щойно відбули делегацію до шефа і отримали гроші, то не хотіли більше залишатися ані дня, ані години. З гарячого і буйного краю підіймалася душна і грізна чужина. На кожному кроці нудьга гавкала на них так завзято, неначе на всіх дорогах, роздоріжжях і у вуличках всі собаки з усієї Молдавії розгавкалися і гнали їх до хат. Вечорами і ночами було ще гірше, туга добиралася до горла, зубами хапала за кадик. До сита, до перенасичення вони набулися на чужині. Покищо залишалося тільки одне — спати. А щойно прокидалися, то у них над головами шуміло ще більш гаряче і нестерпно, ніж раніше, нагадування бутину і директорів: «швидше, швидше» до хат! Вони слабували, нарешті нападали і гавкали на самого Фоку. Упродовж останньої половини тижня вони не могли знайти фур. Навіть сам Фока вже ніби зрозумів, що час — це гроші, бо час спорожнів до дна, а щоденне перебування коштувало грошей. Але що ж він міг зробити? У Молдавії поїздів ще не було, поштових диліжансів теж — небагато, а ті, що були, курсували лише на невеликі віддалі, до того ж не могли взяти такої юрби народу. Без Айзика, без євреїв вони нічого не могли зробити, так, наче всі коні і фури у Молдавії слухалися тільки євреїв. Без євреїв або махай пішки, або сиди тихенько, чекай божої милості! Так їм тягнулися і так пропадали день за днем, а коли наставав кінець тижня і шабат, то наближався і кінець їхніх надій. Бо коли субота впала на світ і євреї зникли з людського світу, то на світі стало зовсім чорно. У жалі, у розпачі і бутинарі також зникли зі світу, і проспали суботу. В неділю вони підіймалися у досвіта, совалися по подвір’ях ґаздівства, чигаючи на Айзика. Дещо повеселіли, коли почули рух у його кімнатах, коли він врешті повернувся від Бога до людей. Знову засвітилася надія, вони вичікували досить довго, поки появився Айзик. І відразу ж знову посумніли, бо не подумайте, що євреям легко чи приємно повертатися до людей! Сонний Айзик, ніби й не до кінця прокинувшись, скривився: «Сьогодні ні, завтра початок тижня, напів-свято, то також ні. Може у вівторок? Може про щось дізнаємося, бо буде базар».

Вони тихцем кляли Айзика і всіх євреїв. Ґєлета безпорадно кидався:

— Від початку світу все через євреїв! Немає на них смерті, навіть кийка немає.

Пехкало також жовчно нарікав:

— Тепер маєте! Ми працювали на своїх, євреїв і на ліки не було, а як ми потрапили їм в руки, то немає від них рятунку.

— Ой, немає, — погоджувався Бомба. Хіба-що одне, самому протистояти євреям.

— Не журіться, — потішав Мандат, — все через коней, немає виходу, хіба самому стати конем.

Цвилинюк, сумно киваючи головою, повертався до свого аргументу:

— А що я вам казав? Все через тих грошовитих панів англіканів. Якби ми не чекали на їхнього єпископа, то вже були б вдома.

— Для чого ж звинувачувати, — заспокоював старий Кочерган.

— Даремно звинувачувати, — заявив Фока, — не важко купити коней і воза, але побачимо, що довше потриває.

Так вони виговорювалися, але не заспокоїлись, бо сидячи в неділю вранці у широкій кімнаті господи, займалися тільки наріканнями і навіть їсти їм перехотілося. Старий Кочерган обережно скаржився:

— Там у нас життя, господарка коло хат, на полонинах чекає на нас. Або вже не чекає…

— Ой, чекає і не чекає, — повторили ще більш жалібно брати Кочергани.

— Стільки неділь без слова божого, — зітхнув Цвилинюк, хоч всі неділі на бутині відбув без нарікань.

Найтвердішим був Ґєлета:

— Жодної години тут, бо життя і кров утікають з нас, як вода.

Біриш і Лесьо перешіптувались. Вони розуміли один одного найкраще. Біриш казав зі сльозами:

— Моя бухня на ґмінному ґрунті у Жабйому бідненька, але лише там є життя!

— Так, — відповідав пошепки Лесьо, — тільки бідна людина любить свою хату, бо немає для неї іншого кутка на широкім світі.

Навіть послушний Пехкало почав висловлювати претензії Фоці:

— Все ви вміли зробити, буквально все, аби нас сюди затягнути, а от того, що найважливіше — ні, бо задля чого ж ми працювали? Щоб жити у себе, в хатах, а що зараз? Вивезені на чужину і за що?

Навіть Фиркалюк не був задоволений:

— Вже не можна витримати спеку і порохи. Задихнеться людина і змарніє від спеки. Незабаром гляди, як всі пси показяться і ми з ними.

Матарга знову почав уважно подавати голос:

— А що? Хіба я не передбачав? Заманили нас, досі все виглядало гарно, а тепер маєте. Спочатку нас задушить спека, потім далека дорога пішки нас висушить і нам кінець.

Навіть заробіток і відпочинок у Айзика їх не тішив. Бомба зітхав:

— Для чого там ця вишуканість, це все дорого, у нас за це жив би місяцями. Єврей з цього розбухає, а ми худнемо.

— Щось не видно, аби ви надто схудли, — прошептав Мандат.

— Завтра на світанку вирушаємо пішки, — несподівано вирішив Бомба.

Матарга, Ґєлета, Пехкало і Лесьо бурхливо погодились. Тільки Ясьо разом з камратами, ніби й не знали, що робити. Ясьо не поспішив, волів затриматись у Галаці і набутися у Молдавії, та інші, хоч і трималися коло нього, хотіли повертатися. Опритомніли і вперше пересварилися. Несподівано розчулений Крашевський апелював Ясеві до сумління:

— Ти міг би принаймні пожаліти маму і швидко повертатися до хати.

— А не переодягатися на румуна і волочитися з бабами, — допікав Ґонсецький.

Ясьо їх присоромлював зі зневажливим жалем:

— Такі це з вас камрати? Ви ж могли переодягнутися з поляків на русинів, то я можу на румуна. Лише Петрисько мене розуміє. Петриську, залишайся зі мною.

Петрисько Мандат наштовхнувся на межу цієї дружби за покуту. Він зовсім не хотів залишатись, але по-своєму хитрий, він знайшов спосіб підкупити сумління і Яся також:

— Знаєш, Ясю, я піду до твоєї матері, перекажу, занесу, що потрібно, а ти набувайся тут, бідако.

Ясьо був по-іншому хитрий, тож начебто дав себе впіймати:

— А хіба ж я не казав? Хто вірний? Лише Петрисько! Добре, милий брате, зайди до мами, дай їй, що буде треба, а я тобі потім поверну, ти ж мене знаєш…

Обидвоє були задоволені своєю хитрістю не менше, ніж новою дружбою.

Поки вони так балакали, двокінна бричка під’їхала до двору Айзика. У ній сидів не хто інший, як сам директор Мандль. Фока щиро втішився, бо мав з ким погомоніти і передихнути від нових