Горить свіча - Володимир Кирилович Малик

Зібравши свої речі, він безшумно вийшов.

— Тиждень чи два! — вигукнув Добриня, коли двері зачинилися. — Ніяк мені лежати тут тиждень чи два!

— Чому? Хіба тобі тут погано? — нахмурився боярин.

— Не погано. Та душа рветься в Калиновий Кут. Чи живі там мої? А може, порубані-постріляні? Чи верстають важкий шлях у татарську неволю?

— Я розумію тебе. Але не поспішай — видужай спочатку! Якщо твої родичі живі-здорові, то й через тиждень чи два побачиш їх, а якщо ні — то ні сьогодні, ні через тиждень уже нічим їм не зарадиш, — сказав Дмитро і, несподівано сівши на ліжко, нагнувся і поцілував Добриню в чоло. — Дякую, друже мій, за Янку, за доньку мою любу. Ти врятував її! Я довічний твій боржник. Довічний!..

Добриня зніяковів.

— Я радий, що Янка жива й неушкоджена. Їй не варто було йти на вал. Я казав їй про це. Та що поробиш, коли вона така неслухняна.

— Ніде правди діти, — погодився боярин. — Найменшенька вона у нас — от і розбалували. Особливо прив'язалися до неї ми з бояринею, коли зник Ілля… От ми всю любов нашу перенесли на Янку… Коли б трапилося з нею, не дай Боже, нещастя, то не знаю, що б з нами було! Ось так, друже мій… А тепер — лежи і видужуй! Може, тобі щось треба — кажи! Все тобі буде — їжа, одяг, кінь, зброя! Все буде!

— Дякую, боярине, за щедрість… Але зараз мені нічого не треба. Хіба що одну дрібницю — ножиці і дзеркальце, щоб підстригти свої патли, що виросли, як у попа, та бороду й вуса підправити або й зовсім обстригти.

Дмитро усміхнувся.

— Тільки й того?.. Я зараз пришлю Василакія. Він не тільки умілий, знаючий лікар, а й добрий цирульник. Як скажеш, так і зробить… Цей гречин — на всі руки майстер.

Гречин не забарився. На цей раз він приніс з собою не чорну скриньку, а велику дерев'яну тацю, на якій стояв глек з окропом, лежали ножиці, грецька бритва з тонкою ручкою із баранячого рога, бронзове дзеркало, мило, гребінець.

— Хочеш стати гарним, юначе?

— Хочу стати молодим.

— Молодість та здоров'я — то і є краса… Помаленьку підводься і сідай на стілець — я почаклую біля тебе. Ось так! — Василакій узяв до рук гребінця і ножиці. — Але спочатку поглянь на себе. Бачиш?

Добриня заглянув у піднесене гречином добре відполіроване жовтувате дзеркало і побачив у ньому незнайомого, зовсім чужого чоловіка з патлатою кучмою на голові і густою скуйовдженою бородою.

Господи! Невже це я? Таке страховисько! Недарма Янка з такою огидою на мене дивилася!

Він уперше так зблизька і так пильно розглядав себе, бо раніше міг робити це, лише дивлячись у воду, і був здивований і збентежений тим, що побачив.

— Боже, яким страшним я, мабуть, здаюся для всіх! — не втримався від зітхання Добриня, повертаючи дзеркало лікареві.

Василакій блиснув зубами.

— Ось що таке молодість! Жадоба життя! Потяг до краси!.. А в мої літа цього вже не відчуваєш!

— Скільки ж вам?

— З півсотні звернуло… — і Василакій почав ножицями чикрижити густого Добрининого чуба.

— Ви служите у боярина?

— Я служу, юначе, кожному, хто потребує моєї допомоги. В тім числі і воєводі Дмитру та його домочадцям. Двері багатьох київських вельмож широко і гостинно розчиняються переді мною. Навіть князівські. Бо хвороба нікого не минає.

— І давно ви вже в Києві?

— Та вже встиг стати справжнім киянином, бо приїхав на Русь за п'ять літ до того, як помер князь Рюрик[41], батько князя Володимира Рюриковича.

— Ого, тридцять літ! А додому не тягне?

— Ще й як тягне! Як згадаю свої Салоніки, то, здається, на крилах пролетів би, аби хоч раз глянути на рідні місця, на голубе море, на дикі гори, на дорогі серцю могили матері та батька… Батьківщиною, мій юначе, завжди є та земля, де ти прожив перші двадцять літ, а потім проживи ти в іншому, навіть кращому, місці і сорок, і шістдесят, а тебе все тягтиме на землю твого дитинства і твоєї юності, бо дитячі та юнацькі почуття і враження, свіжі, чисті, найсильніші, залишаються в серці назавжди. А ще коли та земля — прекрасна Еллада…

Василакій поклацав ножицями і надовго замовк, задумливо задивившись у вікно.

— То чому ж вам не повернутися додому, лікарю? Що вас тут тримає?

Гречин знову заклацав ножицями — заходився стригти бороду.

— Не так це все просто, голубе… Більшу частину життя я прожив тут, у Києві, тут одружився, завів дітей, збудував будинок, маю добрий заробіток. Поки був молодий, повен сили, то не так часто згадував домівку, а тепер, коли постарів, все частіше в серце навідуються спогади про батьківщину, мою милу Елладу, все дужче хочеться туди… Та як поїдеш? Дружина-русинка не пускає — боїться, що помру в дорозі чи половці в полон потягнуть, сини та дочки теж відмовляють. Ну, а внуків, моїх маленьких горобенят, сам не в силі залишити… Дома навряд чи застану я кого-небудь живого із своїх: батьки ще при мені померли, брати та сестри, — а я був наймолодший, — теж, мабуть, досі Богові душі повіддавали. Кого я там зустріну, хто мене привітає — племінники та племінниці? Я не знаю, чи вони взагалі є у мене, а якщо є, то не дуже зрадіють дядькові, якого носило по світах аж цілих тридцять літ!

Розмова не заважала Василакієві працювати. Довкола на підлозі вже лежали купи обкарнаного з Добрининої голови та бороди волосся. Вправні рухливі пальці швидко вмокнули тугу волосяну щіточку в окріп, збили в невеличкій мисочці мильне шумовиння, обмастили ним усе Добринине обличчя, аж тому стало лячно, і спритно вхопили невеличку бритву, що скидалася на вузький ножик з прямою кістяною колодочкою.

Шкребучи Добринину щоку, Василакій вів далі:

— Київ став для мене другою батьківщиною. Отож одна живе нині направду переді мною, перед моїми очима — Русь, а друга, Еллада, — в моєму серці. Як спомин… Я вже змирився з думкою, що ніколи більше не побачу своєї коханої Греції, ніколи не вдихну на повні груди неповторного запаху лавра та магнолії, не почую плескоту хвиль найласкавішого в світі моря — Егейського. Тут уже і помиратиму…

— Ну, що ви, лікарю! Навіщо такі сумні думки?

— Е-е, голубе, ми