Петрогліфи - Артур Сіренко

       «… Моя рука
             Виводить ці рядки в напівімлі…»
                                    (Гійом Аполлінер)

Цієї безсніжної зими душа прагне липкої прози – солодкавої і тяглої, наче медова офіра. Хочеться писати річкові есеї – непередбачливі, як гірські потоки. Хоча кожен потік передбачливо вливається в затоку свідомості. Але жадається саме творити есеї – втілювати їх громади слів на папір – білий як сніг – якого бракує, якого нема. І то саме есеї – не готичні новели густою палітрою оливних фарб Франсіско Хосе де-Гойї, і не сюжетні оповідки неврозів модернової людини – жовті, як кульбаби в травні, і навіть не важкі декадентські романи, що тонуть залізними дірявими кораблями у глибині часу, важкі, як сира земля, а саме легкі повітряні есеї. Є в них щось бджолине, щось воскове – ліпи що хочеш. Хоч коника осідланого (скачи собі за синій виднокіл), хоч ляльку сліпу (розмовляй з нею про що хочеш), хоч свічку (яку будеш потім спалювати вогнищем чергового автодафе, розрізаючи темряву ножем охряного гострого світла. 

Зимові есеї – це окрема тема у нашому поствізантійському світі. Хоч дехто і впевнений, що це хворе дитя варварства і ромейських апологетів (Візантія – хто ж іще) десь ще агонізує. Десь – у неправильних хворих землях. Але де там – то хазари, Золота Орда, охрещена чудь. Це Воно агонізує. І так легко передбачати майбутнє – бо все повторюється. І все вже було. І це так гостро відчувається, коли зима безсніжна і все оголено, ну геть все – нерви, люди, дерева, кам’яні будинки, степ, людське безглуздя. 

Зимові есеї особливо соковиті і смакують опівночі, коли хочеться гарячого чаю і теплих думок. Вони як зимові яблука, що долежали в пивниці до своєї пізньої стиглості – і не замерзли, і не попсувались чорнотою, а налились цукром. Зимові есеї – вони як бджоли, що несуть цілющий мед у вулики нашої свідомості. Саме бджоли, а не різнобарвні важкі джмелі, що прокидаються раніше за всіх і збирають те, що іншим не вольно. Джмелі – то повісті. Я часом думав, що зимові бджоли – то сніжинки морозного снігопаду – жалкІ літуни вуликів зими. Але де там – то есеї. Ми ж бо не двірники і не охоронці зимівників – ми творці текстів. 

Кожен есей – а зимовий особливо – має бути в якомусь контексті. Цим контекстом може бути епоха – час. Або хоча б годинник на руці – часомір. Мірило того, що виникло раніше всього сущого. Чи не вперше в історії нині народжуються есеї без контексту. Есеї самі по собі. Які можуть однаково бриніти прозорими крилами, що в епоху Нерона, що в часи графа Каліостро. Ми до цього не звикли. Нам це як лезом по пучках безіменних пальців: і боляче, і недоречно, і не зрозуміло за що. І головне – мордує питання – навіщо? 

Може нам і важко про це думати і писати, але ще важче було їм – тутешнім есеїстам ХІ століття. За спиною вічний неспокій, а попереду нескінченне угро-фінське море: дикий край, що не мав історії. Ні початку, ні точки відліку, ні теперішнього, а значить, і ні майбутнього теж. У нас хоч була візантійська точка відліку – чужа, але усвідомлення першопочатку. А там? Там – де сонце забарилось визирнути з-за виднокраю? Майбутнє там стає минулим навіть і не почавшись. О, навіщо, навіщо, ми принесли в той край сенс? Невже для того, щоб той світ зліпившись і отримавши якусь форму, вже напівцивілізований перетворився на пухлину нещасної планети і зжер нас?

Минулі п’ять років з хвостиком були роками світу Ернеста Гемінгвея. Все тут знайшлося і знайшло себе. І дзвін, що гудить по тобі, і Україна, що перетворилась на острів в Океані, і нескінченна корида – пісок і жадібні очі юрби, і свято, яке завжди з тобою – бо кожен день як останній, а значить свято… Ще трохи «Снігів Кіліманджаро» - бо сенс знайдено і одкровення прийде, нехай хоч і в останню мить, і трохи «Прощавай, зброє» - після демобілізації, звісно. Ну, трохи ще Ремарка, так, на додаток, бо на східному фронті без змін. Нині ж час «Боярині» Лесі Українки і ще більше Гійома Аполлінера – всього, від «Алкоголів» до останніх сумних верлібрів. Хоча Дніпро ледь-ледь нагадує Сену, і міст Мірабо ніхто над ним не збудує. Але вже є ностальгуючі закохані на цьому неіснуючому мості і все те, що звучить у пізнього Аполлінера – нинішній літературний світ – це чорнильниця, яку зробили з гільзи. Її не хочуть приймати на пошті, коли автор раптом захотів свої фронтові спогади відправити додому запаковуючи їх замість картону чи поштового паперу в старі газети. І лишається, наче старий солдат Гійом, писати листи Лу – існуючій чи неіснуючій – байдуже. Бо листи в порожнечу. Може вона зрозуміє, які квіти цвітуть біля шанців на війні, як читається Дікенс під звуки ворожої канонади. А потім раптом сказати: 

«Та я не скаржусь я радію долі
Наперекір всьому наперекір тобі
Я поверну ще поверну втікачку Лу…»

І писати саме так – без розділових знаків. Бо і без тебе вже розділили тексти на «до» і «після». Вже і без тебе вкрали в тебе найдорожче і продовжують красти, що лишилось. Там – у мішку спогадів. А рідний край? Отой, де Савур-могила? Отой степовий і незабутній, отой – наш. Невже теж як Аполлінер:

«Радісінький що виїхав не вернуся назад
Хоч за чотири дні втомився від дороги
Повір я не в зажурі я веселий так
Щасливий і сміюсь римуючи рядки…» 

Невже ми ще здатні бути щасливими після всього пережитого? Тоді чому нічого не забувається, а інколи і не пишеться? 

Таке відчуття, що снігу не буде вже ніколи. Хіба що в Антарктиді, і то дозовано. Собача зірка Сіріус перестала бути містичною – перетворилась просто на холодне око Порожнечі, що глипає на нас неприкаянних і віщує собачі дні – нові злі часи. Добре хоч перетворився з Невблаганного на мале цуценя. Великий Пес став віщуном мисливця, а страх десь там – бігає малим песиком. На нього ніхто не зважає. Не боїться ніхто і нічого. З вічних тем для есеїв та верлібрів лишилися теми Смерті та Вічності. Може тому, що безсніжною зимою пасує писати про неіснуюче: ніякої смерті немає – то все ілюзія. І все має свій кінець, навіть Вічність. Парадоксально, але факт.