Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
Та ось Тапур ступив у біле коло, взяв у руки бойову сокиру свого батька, потряс нею над головою, крикнув:
– Я повернувся, сини бойового кличу «арара»!
– Арара! – озвався рід.
Тапур поклав сокиру, узяв родовий нагай, що передавався з покоління в покоління, цьвохнув ним.
– Я повернувся, скіфи!!!
І родичі покірно схилили голови перед вождем із нагаєм у руках.
Тапур поклав нагай у коло, випростався гордовито і хизувався перед родом своїм, що схилив покірно голови.
Потім до вождя підійшли сивобороді старійшини, вклонилися йому і щось говорили, але Ольвія не прислухалась. Її зацікавило четверо дівчаток десяти-чотирнадцяти років у яскравих платтячках, у гостроверхих шапочках, з безліччю кісок. Вони не зводили із вождя захоплених очей. Та ось ритуал зустрічі закінчився, і дівчатка, підбігши до вождя, засоромились і, штовхаючись, намагалися сховатися одна за одну.
– Що, сороки? – посміхався до них вождь ласкаво і тепло.
– Чи здоровий ти, батьку? – задзвеніли дівчачі голоси. – Хай бог Папай дасть тобі силу!
– Я – здоровий, а ви, сороки, чи здорові?
– Здорові, здорові, батьку, – заусміхались дівчатка. – І дуже, дуже тебе з походу виглядали. Тебе так довго не було.
– Ростете ж ви… – лагідно казав вождь. – Наче ті кізки…
Дівчатка затуляли рукавами личка, соромилися, пальцями босих ніг щось малювали на землі.
– От і добре, що ви здорові, сороки мої.
Ольвія з подивом відзначила, що голос у цього людолова дуже вже ніжний. Вона навіть повірити не могла, що в нього може бути такий лагідний і добрий голос батька.
Тим часом вождь розв'язав шкіряну торбину, дістав із неї жменю золотих бляшок.
– Це вам, сороки, щоб і ви отак сяяли на сонці, як ці бляшки!
– Спасибі тобі, батечку!.. – Дівчатка розхапали золоті бляшки і з радісними вигуками побігли у крайнє шатро, щоправда, зиркнувши на білолицю чужачку. І навіть встигли показати їй язички: ага, мовляв, нам батько золоті бляшки подарував, ага!..
Розділ дев'ятий
Сліпа рабиня
І лише тоді завів Тапур Ольвію до білого шатра, над яким маяли кінські хвости.
Усередині шатро було затягнене блакитним шовком з вишитими звірами і рослинами, згори, через дірку для диму, лилося сонячне проміння.
– Тут живе Табіті – богиня домашнього вогнища, – показав Тапур на попіл вогнища. – Вона й оберігатиме тебе у шатрі. Але ти не печалься, ми, кочовики, довго не засиджуємося на одному місці. Як тільки не стане трави, я дам знак, слуги розберуть шатра, складуть їх на повозки, і ми покочуємо в глиб степів, до незайманих трав. Під час перекочовок ти житимеш у кибитці, теж найкращій. І будемо кочувати від кряжа до кряжа, від колодязя до колодязя, від ріки до ріки, і тобі завжди буде весело. Ми не греки, – закінчив він, – котрі як сіли на одному місці, так і сидять віками.
– А до моря повернемось? – зітхнула Ольвія.
– Тільки на зиму, адже взимку біля моря тепліше і снігу менше випадає. Або й зовсім не буває.
Присіли на килим, Тапур ляснув у долоні, нечутно з'явився слуга і наточив із шкури барана, що висіла біля входу, дві чашки кумису.
Вручивши їх вождю, слуга кланяючись позадкував із шатра.
Тапур подав одну чашку Ольвії.
– Випий нашого кумису, і ти відчуєш себе справжньою сколоткою.
Кумис був прохолодний, він пінився і приємно тамував спрагу.
– Кожен скіф уміє доїти кобил і готувати хмільний кумис, але так готувати кумис, як готує його мій рід, ніхто не вміє! – з гордістю вигукнув вождь. – Кумис у гіппемологів найкращий у всьому степу!
До шатра заглянув старий білобородий скіф із гострим гачковидним носом і висохлим, зморшкуватим лицем.
– Що скаже мій вірний доглядач кочовища? – уважно поглянувши на старого, запитав вождь. – Чи цілі мої табуни? Чи доєні кобили, чи ростуть лошата і лошаки? Чи не пасли чужі племена свої табуни на наших травах? Чи все гаразд у кочовищі?
– Твої табуни, о великий вождь, хай дарує тобі Папай довгі літа, множаться, – з поклоном відповів сивий скіф. – Кобилиці доєні, лошата і лошаки нагулюють тіло. А чужі племена пасли своїх коней на твоїх травах. Це були савро-матські пастухи, котрі переганяли табуни з-за Танаїсу і пасли на травах твого степу.
– Савроматських пастухів класти стрілами, а їхні табуни забирати! – різко сказав вождь. – Щоб ні один чужак більше не посмів потикатися у мій степ!
– Слухаю, великий вождь. А в кочовищі все гаразд, тільки одна пожежа була. Горіли кибитки Олума і Тавлура.
– Гм…
– Олум і Тавлур рятували один одного на пожежі і від того зріднилися. Вони хочуть пити кров побратимства.
– Це – добре. Сьогодні ж увечері вони стануть побратимами.
Старий вклонився і вийшов.
Тапур допив кумис і звівся.
– Мені треба подякувати богу Аресу за вдалий похід і принести йому жертву. Ольвія ж хай лясне в долоні, і до неї прийде рабиня. І виконає будь-яку забаганку.
І вийшов із шатра.
Залишившись одна, Ольвія – їй чомусь стало сумно-сумно – ляснула в долоні, і по хвилі до шатра нечутно зайшла стара жінка у чорному платті і чорній шапці і застигла, безпомічно опустивши довгі тонкі руки, що звисали вздовж її тіла, як перебиті. Але голову вона тримала високо піднятою, аж занадто піднятою.
«Рабиня, а така горда, – подумала Ольвія. – Ач, як голову задерла. І від чого б то?..»
Тут вона придивилася до її жовтого, зморшкуватого личка й жахнулась: замість очей у жінки рожевіли дві ямки, наче там запеклася кров… А по лицю видно було, що рабиня, як і Ольвія, – чужачка. В крайньому разі, не скіф'янка.
– Ти… ти хто така? – чомусь розгублено запитала Ольвія.
– Рабиня… – глухо відповіла жінка і навіть не ворухнулась, а голову тримала все так же високо, як її завжди тримають сліпці.
– Ти не скіф'янка?
– Так, моя господине, не сколотка.
– То хто ж ти?
– Рабиня…
– А звати тебе як?
Жінка подумала і байдуже відповіла:
– Рабиня…
– Але колись же було у тебе ім'я, – наполягала Ольвія. – Не родилася ж ти рабинею?
– Ні.
– То як тебе тоді звали?
– Міленою, велика господине.
– А що в Мілени з очима?
– Викололи…
– Хто?.. – крикнула Ольвія.
– Скіфи.
– Вони такі жорстокі?
– Не знаю… Люди як люди.
– Але ж чому вони з тобою так вчинили… страшно?
– А хто я така, щоб зі мною панькатись? – байдуже перепитала сліпа і сама собі відповіла: – Рабиня… А рабиня – не людина. І навіть не собака. Гірше.
– Але за віщо?
– Не знаю… Я їм зла не чинила.
– О боги!..
