Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова
— Люба щось казала? — нарешті ледь ворухнула обвітреними губами.
— Хвалилася, як добре живеться, — мати зраділа, що дочка таки зацікавилася новиною. — Оце в Крим їде, на курорти, так до Дуні по дорозі заїхала.
— Надовго? — Олена роздягнула дитину, накрила ковдрою. Наталка чекала, що вона піде вмиватися чи вечеряти, але та стояла коло хлопчика і дивилася на сонне личко.
— Та ні, ненадовго. Може, днів на два-три. Попутньо ж їде. Там така пава, — промовила трохи заздрісно. — У золоті вся. Каже — гроші добрі заробляє. Про тебе розпитувала. Не повірила, що у нас хлопчик, побачити хотіла. Жаліла, що ти у село вернулася. А Дуня така ходить — землі під собою не чує…
— Годі тобі, — перебив дружину Микола, — не бачиш, що вона з ніг падає.
Наталка ображено замовкла, а донька взяла рушника й пішла на вулицю до умивальника, що висів на стовпчику, під старою шовковицею.
Вранці Олена зібралася на роботу й почала будити сина.
— Нащо це ти його будиш? — Наталка підвелася й собі.
— Так треба, мамо. Вставай, синку, — будила тихенько, але хлопчик не хотів прокидатися.
— Миколо, вставай! — гримнула Наталка на чоловіка, який теж не спав, та ще лежав у ліжку. — Подивися, як вона над дитям знущається.
Микола підвівся, взяв зі стільця штани й сорочку, мовчки одягнувся. Потім промовив до дружини:
— Нехай бере, раз хоче. А ти до неї не чіпляйся.
— Вас обох у дурдом треба! — зірвалася на крик Наталка. — Вона переведе його на тому мотоциклі, цілий день гайсаючи.
Люба знову заходила кілька разів.
— Вона не хоче мене бачити, — нарешті сказала Дуні.
— То й на врага тобі здалося те нещастя, — промовила мати запобігливо. — Її завидки беруть. Ти он яка у мене… А вона… Коли б ти її побачила — худе, у штанях, ганяє на мотоциклі з ранку до вечора, наче скажене, ще й людьми командує. Тьху, та й годі. З тим байстрюком носяться усі троє. Микола цяцьки усякі струже, возить на велосипеді. Не встигне штани загидить, а вони уже перевдягають, немов на показ. А що там показувати? Одне слово — байстрюк.
При цих материних словах Люба змінилася на обличчі й підійшла до вікна, з якого було видно Оленин будинок.
— Мамо, а скільки тому хлопчику? — запитала трохи дивно, хоча Дуня з першої хвилини відчула напруження у поведінці дочки. Бачила, як іноді тривога майне у погляді, а в голосі чути невпевненість. Ось і зараз запитала, а сама відійшла до вікна, немов чогось боялася.
— Та хіба я знаю. Може, три чи чотири. Я ж у метрики йому не дивилася. А нащо воно тобі?
— Так, — здвигнула дочка плечима. — Інтересно. Скромниця була, а бач, — посміхнулася, повернулась обличчям до матері.
Дуня й собі посміхнулася і додала:
— Ще й до Києва пхалася, а її так відшили, що аж у колгоспі опинилася.
Люба поїхала на третій день, не зустрівшись із Оленою. А вона хотіла і боялася тієї зустрічі. Зрозуміла, що подруга не бажає з нею бачитися. Щось між ними було не так. Що? «Чорт з нею, — подивилася на сусідський будинок, коли виходила з дому. — Головне, що нікому не розляпала. От тільки… — подумала про хлопчика, якого їй дуже хотілося побачити. — Ну й що?» — заспокоювала себе подумки. Не могла вона його забрати. Хто б їй віддав? І навіщо він їй — чужий?
Олена повеселішала, як тільки мати сказала:
— Люба образилася дуже. Привіт тобі передавала, як ішла на автобус. І за що ти на неї сердишся?
Олена тільки підхопила на руки сина і закружляла по хаті.
Іван часто бігав до сусідського двору. Не гратися, а подивитися на вишні. Вони звисали аж на вулицю, достиглі й цілими китицями. Хлопчику страшенно кортіло тих вишень, бо вдома таких не було. Якось у неділю не втримався, заліз на тин і почав рвати ягоди. Дуня у вікно вгледіла злодія, тихенько вийшла на ґанок, підкралася й потягла за штанці. Іван злякався, закричав і впав прямо у її двір.
— Ах ти ж, злодюга, — боляче вхопила його за вухо.
Наталка почула несамовитий крик онука, вийшла з хати — Дуня так і тягла хлопця за вухо по вулиці.
— За що це ти, Дуньо? — Наталка підбігла, відштовхнула її від дитини. — Здуріла, чи що?
— Це я ще й здуріла? Ти мене ще й штовхаєш? Подивіться, люди добрі! — закричала на всю вулицю. — Материне молоко на губах не обсохло, а вже по дворах полізло, а вона ще й штовхається.
— Хто поліз? Як тобі не соромно знущатися з дитини? — промовила неголосно Наталка.
— Це мені ще й соромитися! Обідрав усю мою вишню, а мені соромся! Сама його соромся і своєї дочки, що привела байстрюка. На мою Любу он усе село завидує, а з твоєї регоче.
Наталка заплакала, підняла хлопчика на руки й пішла до своєї хати.
Десь перед самими жнивами приїхав журналіст. Данило Павлович стояв під конторою схвильований і розгублений.
— Не балувала нас ця братія, — говорив ніби сам до себе, вдивляючись на дорогу, звідки мала показатися райкомівська машина. — Хіба з району, як когось полаяти треба. А цього чорти аж із Києва принесли. І до нас райком везе. Це не просто… — Провів п’ятірнею по сивому волоссю, промовив тихіше: — Як узялися заїдать, то вже з’їдять, не тепер, то у четвер. Прогримим на всю Україну на старості літ.
Олені жаль було дивитися на цього швидко старіючого чоловіка, який усього себе до останку віддав селу, а тепер хвилювався так, що аж піт на чолі виступив.
— Хоч би вчора були подзвонили, — докинув Тит Феодосійович. — Ми б якось ферму примарафетили, а то…
Завідуючий фермою стояв поруч похнюплений: уже два дні, як доярки вручну вичищали гній із корівника — зламався транспортер, електрик ніяк не міг дати йому раду. І хоча корови ходили на пашу, гною назбиралося чимало.
Віддалік на центральній вулиці показався новенький райкомівський «уазик». Усі, хто стояв під конторою, почали поправляти на собі одяг. Данило Павлович, немов перед боєм, обвів поглядом свою команду і враз посміхнувся.
— Та чого ви, — махнув рукою, — двом смертям не бувати. Не таке бачили, а тут перед якимось писакою здрейфили.
Автомобіль зупинився перед конторою, і з нього вийшли другий секретар райкому партії та молодий чоловік із чорною шкіряною сумкою через плече. Олена глянула на нього і відчула, як їй хочеться кудись сховатися, зникнути у цю хвилину, вона аж відступила крок і стала позаду головного агронома. У грудях
