Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова
— А кого я на трактор посаджу?
— Сам сядеш. Я з вами панькатися не буду сьогодні, коли у полі стільки роботи, а в декого дірява горлянка на першому місці.
Олена не помічала весни, тієї, що примушує відчувати, яке ж воно прекрасне, молоде життя, завмирати серце у солодкому щемі. Немов чорногуз, ходила полями, глибоко грузла у свіжовиораній ріллі.
— Що ти там довбешся — я що, перший рік орю? — Андрія Олена не впізнавала. Часто неголений, з набряклим обличчям і колючими очима, у яких прохоплювалася відверта зневага.
— Може, й не перший. Тільки ти ось не виорав, а пошкрябав землю. Бур’ян увесь зверху, тут і культиватор не допоможе.
— Щось ти дуже розумна стала. Це не…
Та Олена різко обірвала його:
— Знаєш що, Андрію? Я у тебе про себе нічого не питаю, а бригадиру скажу, що ти знущаєшся над землею, а не ореш.
Андрій примружив очі, ніби дивився проти сонця:
— І чого ти так лізеш зі шкіри? Авторитет у начальства заробляєш чи просто корчиш із себе, мовби ніхто не знає, що ти за цяця?
Олена не слухала його більше, повернулася й пішла до мотоцикла. Голова піднята, в очах ні крихточки болю. Струнка. У теплій шкіряній куртці й вузьких джинсах, заправлених у невисокі гумові чобітки. В Андрія щось боляче ворухнулося в грудях, але він плюнув собі під ноги й повторив:
— Корчить із себе…
Олена поїхала прямо на тракторний стан. Побачила бригадира біля сівалки й під’їхала туди мотоциклом.
— Ви, Тихоновичу, подивіться на поле, як ваші хлопці орють. Один гній на той світ уорав, другий не оре, а шкрябає землю.
Василь Тихонович, середнього зросту літній чоловік із чорними, наче в цигана, очима, глянув на Олену:
— Думаєш, я їх змушу краще орати?
— А невже дивитися, як вони знущаються з землі? Що на тих полях виросте, тільки насіння переведем?!
— Було б у мене механізаторів удосталь, я б знайшов, як із ними балакати. А так… Сама бачиш— всі тікають із села у місто, ніби там медом намазано. Зайди он у школу, запитай: хто з випускників у селі залишиться? Ніхто. Скоро одні пенсіонери та каліки житимуть по селах. І що тому Андрію скажеш? Він завтра кине трактора й будь здоров. Тоді зовсім заспіваємо — і з оранкою, і з посівною.
— Але ж і так не можна. — Олена озирнулася по двору — там стояло кілька тракторів, на яких нікому було працювати. Довго мовчала, потім промовила з болем:
— Ну, не можна ж глумитися над землею тільки тому, що нікому на ній працювати. Земля нас за це ще покарає.
Яра пшениця зійшла дружньо і в червні викинула зелені стрілочки колосків. Тит Феодосійович тільки посміхався, а Данило Павлович уголос радів:
— Якщо вродить, я тобі, Олено Миколаївно, премію випишу, персональну, за ініціативу й агрономічний талант. Є таке слово? — запитливо дивився на неї. — Немає, то придумаємо, аби хліб добрий ростила.
Одного разу спинила мотоцикла на колгоспному дворі, біля купи жінок, що чекали машину їхати полоти буряки, привіталася, хотіла щось сказати, але не встигла. Одна з жінок, яка жваво розповідала сільську новину, немов аж радісно заходилася переповідати й Олені.
— Ти знаєш, Миколаївно, кого я бачила сьогодні? Не повіриш. Я й сама не повірила, ледве вгадала. Така пава, наче й не наша.
Олена зацікавлено подивилася на жінку, встала з мотоцикла й підійшла ближче.
— Вона мені каже: «Здрастуйте, тітко Варко». Я кажу: «Доброго здоров’я», а сама ніяк не впізнаю, хто воно такий. Придивилася, аж то Любка Дуніна…
Олені здалося, що її ударило струменем. Якусь мить стояла вражена й широко розкритими очима дивилася на жінку, потім рвонулася до мотоцикла.
— Чого це вона? — здивувалася та. — Наче я нічого такого й не сказала.
Олена навіть шолома не надягла. На великій швидкості виїхала з колгоспного двору і мало не врізалася у зустрічний самоскид, що віз на ферму зелену масу. Водій автомобіля спинився, блідий вийшов із машини, лайнувся вслід мотоциклу, сів на підніжку кабіни й тремтячими руками дістав із кишені цигарки. А вона вижимала з мотоцикла все, що могла, й мотоцикл не їхав, а летів сільською вулицею. Спинилася біля свого двору. Не увійшла, а вбігла до хати.
— Мамо, де Іван?
Мати глянула на дочку і впустила віника, яким намагалася зняти у куточку павутину.
— Що з тобою?
— Мамо, де Іван!? — закричала Олена.
— Що з тобою? — ще більше розгубилася Наталка. — Де йому бути — батько у дитячий садочок повіз. І я ось зараз на роботу йду. А що таке?
Олена не відповіла. Вибігла з хати й навіть дверей не зачинила. Під’їхала до дитсадка. Малеча ще не пішла на сніданок і гралася на подвір’ї.
— Синок! — Олена здалеку побачила хлопчика. Підбігла, підхопила на руки й притулила до грудей. — Я заберу, — сказала виховательці.
Зняла курточку, наділа на нього й посадила перед собою на мотоцикла. Виїхала далеко за село і зупинилася. Сіла на траву й затулила обличчя руками. Хлопчик деякий час мовчки дивився, потім ковзнув із мотоцикла.
— Мамо, — торкнув її за плече і сам скривився плакати.
— Синок! — Олена обняла хлопчика, пригорнула до себе. — Я тебе нікому не віддам… Нікому…
Тільки пізно увечері приїхала додому. Однією рукою тримала сонного Івана, другою — руля. Внесла дитину на руках у двір. Наталка зустріла їх на ґанку.
— Ти, Олено, що — здуріла? Що це ти видумала? Дитя кудись забрала, ми з батьком місця собі не знаходимо. Ніч надворі…
Олена мовчки зайшла до хати, поклала дитину на ліжко й обережно почала роздягати.
— Чого ти мовчиш? — допитувалася мати.
— Не чіпайте мене — я спати хочу, — промовила дочка стомлено.
— Іди лягай, я тобі що — не даю? Але щось же воно трапилося? — стояла на своєму Наталка.
— Нічого.
— Як же нічого — хіба я не бачу? — зітхнула сумно. — Не хочеш, то й не кажи, тільки кому ти ще розкажеш, як не матері. А новину чула — Люба Дуніна приїхала? — При цих словах Олена впустила дитячий черевичок і втупилася поглядом у матір. — До нас аж двічі заходила. Тебе питала, хотіла побачити. — Дочка напружено чекала, що вона скаже ще, але Наталка замовкла, здивована, що та, здавалося, ніяк
