Озерний Вітер - Юрій Володимирович Покальчук
– Отож-то – якщо лиш!
– А що тобі зробила ця дівчинка? Ти схопила чи не вперше за довжелезний наш час те, що Злен розкидає на поверхні, як приманку, аби збільшити свою силу, ти поєднала розпорошене Зло, сповнила його своєю енергією і послала в невинну істоту. А втрапила в мене.
– Я кохаю тебе, я боюсь за тебе, я хочу тобі тільки добра, я хотіла охоронити тебе від Зла!
– Пославши Зло? Від Зла Злом не охорониш! Сумно думати, що ти, яка завжди все будувала і залагоджувала, можеш щось руйнувати...
– Я – жінка, в мені також заговорила ревність...
– А я – вільний жити і думати, і почувати так, як творить мене в мені вища сила, як Боги керують нами, як відають про нас Ті, що все знають. Отож я вільний і живу у світі, про який хочу знати більше, і гадаю що Ті, що все знають, розуміють, що буде і як буде... Може, вони й знали, що ти вдариш мене, що викличеш сили Злена, що проб’єш отвір у нашому мирному свігі...
– Облиш, я нічого не пробивала, я розсердилась, але ти загальмував мій гнів, все минуло, нічого не буде більше лихого! Забудь!
– Я спробую, я намагатимусь. Але випущене з неволі Зло довго не вгамовується. Чи не ти мені це розповіла? І куди воно зараз подалося, оте Зло, що ти викликала до життя? Хай би в Нікуди!
– В Нікуди, я переконана. Бо ж я не маю в собі Зла і до Злена ніколи не вдавалась за допомогою. Ой, та облиш уже, я так тебе кохаю.
Вони лежали на своєму розкішному ложі з найм’якішого моху й водоростей і розмовляли вже спокійно, кожен про своє мислячи, а відтак знову вернулись до теми людей.
– Я хочу знати про людей те, що знають інші лісові й озерні демони, хочу мати свій власний досвід. Якщо я приречений бути вічним підлітком, то знання мої, однак, можуть бути більшими. Лес ген який маленький, а який мудрий! Я прожив тут багато весен і зим, дуже багато. Нехай менше, ніж ти чи хтось інший, але багато. І повинен набувати нових знань.
– Волине, я боюсь цього літа. Щось повинно статися саме цього літа, я знаю, почуваю це і боюсь. Тому й кинулась на цю дівчину з чарами. Аби оберегти тебе, й тільки. Але є закони, якими керують лише Ті, що все знають. Я інколи думаю, що й вони не завжди в силі змінити якийсь хід подій. Просто вони знають, передбачають, тому можуть змінити. А я передбачаю, але змінити не можу...
– Не заважай мені, будь такою, як ти є. Я – озерна істота, як і ти, сюди завжди вернусь. Але хочу знати більше...
– Це Перелесник наговорив, забив тобі голову своїми химерними розповідями. Але ж він такий – він с, і його немає. Він – вітер, що приймає людську подобу, але насправді сутність його – летюче повітря. Не вір його словам!
– Але він бачив світи далекі-далекі, і коли говорить про них, очі його променяться зорями...
– Бо він і є Літавець, летюча зірка. Це його життя – летіти кудись нескінченно, в нікуди... А наше – керувати водяною стихією...
– Не ставай мені вперекір, Царівно О, і я буду собою...
– Не буду! Це лиш один раз. Я кохаю тебе і боюсь за тебе. Але воля Тих, що все знають, сильніша, і я чую її. Буде як буде...
– Родина цієї дівчини – під моєю охороною, Царівно О...
– Як бажаєш...
– Ти чудова, найкраща, мені так добре з тобою...
Тепер Волин доволі часто розмовляв з Перелесником, і Царівна О не з’являлась перед ним так
несподівано. Волин розпитував його про людей і зокрема про тих, що оселилися неподалік, про село, яке перебирається на нове місце поблизу Озера, подалі від шляху, де війни і розбої зруйнували вщент людські господарства.
Одного разу Волин спитав Перелесника, чому люди носять одежу.
– Як тобі сказати? Вони вважають, що негоже дивитися на оголене тіло...
– А чому? Адже так створено від початку світу, так збудовані усі. Лише дві з’яви буття творено в усіх світах – чоловічу і жіночу. Чому вони соромляться того, про що всі й так знають?
– Ти говориш як підліток, а між тим стільки років живеш із Царівною О як її коханець...
– То й що ж тут такого? Ми любимось, це ж так має бути... Ти ж бо взагалі відомий урвитель...
– Природність взаємин тілесних, які об’єднують коханців, людьми давно втрачена. Все залежить від того, як на що дивитись. Ми не помічаємо, що хтось без одежі, бо ми бачимо його сутність, його значення, його дію, спроможності, а люди мають прикритись одежею, аби бачити душу людини хоч трішки, бо інакше бачать тіло, а душі не бачать...
– Але ж це їх збіднює, і... ну, важко не, треба цей одяг добувати...
– А крім того, не забудь – узимку холодно. Я – в теплі краї, ти з Царівною – на дно, спати. А людям треба добре вдягатися, палити вогонь цілу зиму, аби грітися. Бо як замерзнуть, то загинуть...
Іншого разу Волин попросив Перелесника принести йому людський одяг, будь-який, аби на нього був.
Той зареготав, а потім уважно подивився на Волина.
– Що ти замислив, хлопче? Дивись, із людьми жарти погані!
– Я хочу знати, хочу мати можливість спілкуватися з ними так, аби мене не розпізнати. Тому потрібен одяг.
– Принесу, якщо скажеш, хто вона?
– Перелеснику, я тебе дуже прошу.
– Скажеш? Принесу! Завію десь у когось і принесу!
– Скажу.
Мабуть, таких розмов і боялась Царівна О. Вона боялась дружби Волина з Перелесником, боялась повчань і порад останнього, боялася світу людей, яких добре знав Перелесник. Особливо жінок.
Леа приходила на Озера тепер часто. Волин вдавав, що ловить тут рибу, що зустрічає її випадково. Але в перші рази його попереджав Перелесник, потім вони вже домовлялись з дівчиною самі, коли вона прийде полоскати білизну, чи просто по ягоди, чи ще чомусь.
– Ти дуже змінився за цих кілька тижнів, Волине, – казала Леа. – Коли ми познайомились, ти здавався хлопчиком, зовсім підлітком, а зараз бачу,
