Київські бомби - Андрій Кокотюха

Київ, жовтень 1907 року. Околиця

Лук’янівка

Оксана прала.

Середина нинішнього жовтня дивувала несподіваними змінами погоди. І якщо вчора зранку мрячило, нині пригріло – останні привіти від бабиного літа. Так завжди бувало перед Покровою, коли дерева довкола починали жовтіти й багряніти спершу ніби обережно, несміливо, немов даючи людям знати: ось де я, справжня осінь, уже на порозі, але поки що не заходжу господинею, стою тут скромною тихою гостею, лише придивляюся, даю про себе знати й чути. Поки що треба звикнути, насолодитися останнім теплом.

Й Оксана Волох брала від цих зазвичай коротких днів так багато, як могла. Попросила Полтаву винести велику лавку з кімнати на двір, на ній примостити широкі оцинковані ночви й заходилася до прання. Розпашіла від старань, скинула верхню, з вишивкою, сорочку, лишившись у простенькій полотняній нижній, стала босою на землю, котра ще зберігала рештки тепла, і сопіла, немов забувши про все на світі, над пральною дошкою. Полтава, не маючи й не знаючи, чим себе зайняти, не знайшов нічого кращого, як допомагати старшій сестрі акуратно розвішувати випране на мотузках, міцно натягнутих між вкопаними в землю товстими кілками. Їх було шість, випране розвішувалося в три ряди.

Прання з недавнього часу стало невеликим, зате більш-менш постійним і чи не головним тепер заробітком Волохів. Учителювання віднедавна перестало годувати. Хоча раніше Оксана могла дозволити собі просторіше помешкання в центральній частині Києва. Переїхати сюди, на околицю, змусила втрата широкої практики – українські школи та гімназії, створені лише два роки тому, почали з осені згортатися. Та все одно навіть зараз, приватно викладаючи в кількох заможних київських родинах та навчаючи грамоти дітей, молода вчителька Оксана могла заробляти так, що вистачало не лише наймати цей невеличкий будинок на київській околиці, а й час від часу оновлювати гардероб та ще й посилати трошки додому, батькам.

Допомагав невеликий, зате стабільний приробіток. Познайомившись із Сапігою, котрий тоді ще не називав себе Залізняком, Оксана незабаром піддалася на його прохання й почала безкоштовно навчати грамоти лук’янівських робітників-кабельників. Навзаєм, ніби для того, аби якось виправдати ці заняття, Антон влаштував тоді вже коханці редакторський підробіток відразу для кількох українських видань, котрі, особливо від початку минулого року, почали виринати, як здавалося Полтаві, на рівному місці.

Так, маючи копійку до копійки, Оксані поступово вдалося навіть зрівнятися з київськими міщанками. Модних салонів, звісно, не відвідувала, хоча часом і заглядалася на розкішні привабливі вітрини. Проте знала: її Антонові це не сподобається, революціонер-початківець цінував скромність, котра часом межувала з викличним аскетизмом. Усе, що виходило за його розуміння скромного та стриманого життя, Сапіга різко визначав як буржуазне, капіталістичне, чуже всякому українцеві, котрий поважає себе й традиції свого народу.

До знайомства з сестриним коханцем Полтава навіть не замислювався, чому молода українка не повинна дозволяти собі таких самих туалетів та оздоб, котрих не цураються її ровесниці. Такі ж, до речі, вроджені українки лиш не заморочують цим своїх голів, від народження щебечучи по-російському та старанно вивчаючи французьку, німецьку чи обидві мови разом. Сам Андрій Волох ставився до всього, що відбувається в сучасному йому Києві, цілком нормально, його нічого не дратувало – хіба що закиди Антона Сапіги на його політичну, суспільну та навіть етнічну незрілість.

Зараз, розвішуючи на мотузці щойно випране й старанно, туго викручене простирадло, Полтава вкотре подумав і сам для себе визначив: це, звісно, Оксанина справа, з ким зустрічатися, кого любити й за кого виходити заміж, хоч і не був певен, що красномовний метранпаж заговорював із сестрою про подібні речі. Проте якби зовсім недавно життєві обставини не стали раптом дибки, він навряд чи зблизився б із Залізняком, тим більше – без заперечень вступив у створену ним поки що невелику бойову організацію…

Полтава цілком поділяв його обурення тиском урядової реакції, штрафами та закриттям видань, друк яких давав, між іншим, роботу й самому Залізнякові. З Хірургічного товариства, а заразом – і з університету Андрій Волох вилетів не за компанію з іншими, потрапивши під важку руку реакційного самодура: Полтава цілком свідомо вийшов разом з іншими на протест.

Та й протесту як такого насправді не відбулося.

Студенти просто хотіли зібратися, провести мітинг, скласти звернення, вимагаючи звільнити заарештованих напередодні викладачів, поновивши їх на службі. Для цього лише треба було знайти вільну залу. Тож ініціативна група, до якої Полтава навіть не входив, хоча й голосував за їхнє делегування, рушила до університетського секретаря з наміром отримати приміщення. Коли секретар категорично відмовив, ще й налякавши хлопців жандармами, ситуація стрімко вийшла з-під контролю. Спершу студентські делегати гуртом, хоча й не сильно, відлупцювали секретаря, після чого почали погром, зовсім, як на Полтавину думку, безглуздий.

Так, він був у розгніваному гурті, котрий рухався університетськими коридорами. Проте не бачив особливого смислу в тому, аби зривати зі стін портрети ректорів, бити рамами вікна, викидаючи понівечені картини назовні. Не бачив і не знав він, хто перший почав ламати водогінні труби, відкривати крани та зривати їх, аби не можна було зупинити струмені води, що почала заливати паркет підлоги. Але разом з тим не заперечував – просто його протестні крики не підкріплювалися руйнівними діями, не в його то було характері. Лишивши за собою щось подібне до останнього дня Помпеї, бунтівні студенти нарешті прорвалися на вулицю. Передові викинули синьо-жовтий прапор, полотнище дуже скоро затоптали поліцейські чоботи: обурений та збуджений гурт зустрів наспілий наряд стражів порядку.

Серед тих, хто кинувся тікати, Полтави не було. Його забрали разом з іншими, потримали в тюремній камері дві доби, навіть устигли за цей час висмикнути на допит та надавати в зуби й по печінці. Випустили, коли хтось із заарештованих заспівав слідчому, назвавши прізвища заколотників. Волоха серед них не було, тримати в камері таких, як він, не було потреби, але й в університеті – також. Був, правда, шанс: написати покаянну, підписати листа із засудженням, опублікувати в газеті, та Полтаві й це не підходило. Отже, він вилетів, будучи вповні задоволений собою. Уже згодом зізнався собі: на його рішення вступити до «Коліїв» значно більше вплинув вибитий на допиті зуб та синяк, який він іще довгенько бачив у дзеркалі, аніж запальні безперервні промови очкастого патлатого метранпажа.

Повертатися додому, до батьків, Полтава не збирався. Життя вирувало тут, у Києві, воно давало більше можливостей, до того ж не хотілося лишати сестру. Це ж Оксанине слово стало вирішальним, коли Залізняк завербував у свою бойову групу першого рекрута –