Покарання - Роман Квант

Здається, ця ідея в мене починає виходити. Дівчина відчуває щось не зрозуміле в своєму тілі. Вона повільно підходить до дзеркала і з широко розплющеними очима дивиться на

(відображення Остапа Дорошенка)

своє відображення. Я дивлюся її очима. Спочатку бачу віддзеркалення її ніжного обличчя, що трішки втомлене. Але потім

(глюки, знову глюки)

я відчуваю, що її обличчя різко змінилося несамовитим жахом, переповненим внутрішнім передчуттям неминучого кінця. Я ще раз дивлюся уважно в дзеркало і бачу не обличчя молодої дівчини двадцяти п’яти років, а обличчя двадцяти трьох річного успішного літератора Остапа Дорошенка.

Я бачу самого себе.

Долина голосно, панічно закричала.

Дзеркало тріснуло, нагадуючи павутиння, спотворюючи моє власне зображення у щось метаморфічне та незрозуміле, гидке.

Тоді вже я закричав.

А потім я побачив темряву і полетів

назад у буденну реальність, де мене оточувала синя субстанція. Щось клацнуло у голові і я впав на цю речовину. Відчув її дивний, пульсуючий дотик. Далі все перед очима зникло, разом зі мною.

Черговий раз, я перескочив з одного рівня реальності на інший рівень.

Сонячні промінчики пробиваються крізь густе зелене листя клену і падають на закриті повіки, що здригаються час від часу. Легкий вітерець шелестить зеленим листям і створює приємну прохолоду для мого тіла, що лежить у грузлій, вологій багнюці, над якою літає тьма-тьмуща малесеньких лісових мешканців — комах. Ці комашки дуже кусючі та набридливі, як чергові побрехеньки влади перед самими виборами. Кілька з них вкусили мене за обличчя і, ймовірно, саме це пробудило мою свідомість, що досить довгий час знаходилася в трансендентації.

Повільно я відкриваю опухлі від укусів малесеньких мушок повіки та намагаюся сфокусувати свій зір на старезному, величавому дубі, що росте в кількох метрах звідсіля. Але, спочатку все зображення здається нечітким, розмитим, наче дивишся крізь скло, залите дощем. Я роблю над собою неймовірне зусилля та протираю очі рукою, щоб краще бачити. Це дає мені такий бажаний ефект і я нарешті в змозі побачити здоровезний, кремезний дуб, гілки якого, розрослися на всі боки, а далі за ним невеличку, зелену площину галявини, переповнену рядами кущів та соковитої зеленої трави — справжнього раю для мільйонів комашок, коників-стрибунців, ящірок, зміїв, мурашок та інших мешканців цього затишного, зеленого лісового царства.

Я роблю першу спробу підвестися і вона виявляється невдалою. Тіло в мене страшенно болить, ниє і не хоче мені підкорятися. Що ж, поміркуємо тоді поки що в горизонтальному положенні. А міркувати мені є над чим. Наприклад: що це за місце і як я тут опинився? Чому я нічого не пам’ятаю з останніх подій? Що взагалі зі мною відбувається останнім часом? Ніяких ідей з цього приводу до мене не приходить окрім бажання запалити. До речі, це чудова думка, щоб заспокоїти нерви та осмислити своє теперішнє становище.

Я проганяю муху зі свого обличчя і витягую з кишені пачку цигарок. Нарешті, не поспішаючи, я витягаю одну сигарету, аж раптом голосно вилаявся. Виходить, що весь одяг в мене мокрий, як і я сам. Отже, всі цигарки промокли і мені тепер не потрібні. Від злості, я зіжмакав пачку і кинув в найближчі кущі. Доведеться обійтися без нікотину.

Кусючі лісові комахи знову мене дістають, тому я роблю ще одну спробу прийняти вертикальне положення тіла перпендикулярно землі. Все-таки, деякими зусиллями, я підводжусь і стаю на ноги. Дивлюся на свій брудний, мокрий одяг, на якому поналипали стеблинки трави, тонесеньких гілок та навіть залишки чорної землі. А ще я відчуваю дискомфорт від контакту мокрого одягу з тілом. В голові щось гуде, а я ніяк не можу пригадати останні події перед тим, як я тут опинився.

Паскудство! — думаю я. — Черговий раз вляпався в якусь історію. Темну історію. Які наслідки будуть цього разу?

Я дивлюся на зелену глицю на гілках дерева і вирішую провести невеличку ревізію власного майна. Послідовно і повільно я перевіряю усі кишені і роблю неприємний висновок: мобільний не працює, а грошей в мене залишилося не так вже і багато. Це лише погіршує мій і без цього паскудний стан. Я очищаю свій одяг від залишків брудної землі, а не слухняне волосся причісую рукою, щоб мати більш-менш пристойний вигляд.

Тяжко зітхаю і роблю кілька невпевнених кроків від останнього місця ночівки.

Коли виходжу не простору галявину, то дивлюся в небо. Сонце яскраво мені посміхається своїми промінчиками. Припікає. Від цього стає навіть жарко. Проте, в цьому є і зворотній бік медалі: весь мокрий одяг швидше висохне і я не буду так тремтіти від холоду. Ця думка додає мені трохи оптимізму рухатися далі.

Зараз я повинен вирішити дуже важливе питання, а саме: як мені дістатися додому? Водночас приходить ще одне: дезорієнтація у просторі. Я просто не знаю, що це за місце, в якому я зараз находжусь і яким напрямком треба йти, щоб не заблукати у цьому безлюдному, незнайомому лісі. Від розгубленості і не зрозумілості я зупиняюся. Ще раз озираюся на увсебіч: навколо мене зелене лісове царство, крізь яке пробиваються палючі промені сонця. Але тут не видно жодних ознак людської цивілізації.

Я знаходжусь у лісі один.

Куди мені йти далі, щоб не загубитися?

Від несподіванки я сідаю на м’якеньку травичку і починаю пригадувати. Пригадую все в деталях та найменших подробицях, що зі мною відбулося на дачі останнього разу серед таких же пришиблених, трохи не від світу цього членів клубу «Аномалія». Усвідомлюю, що спроба бавитися з наркотиками ні до чого хорошого не призвела. Я ще досі із жахом пригадую відчуття, коли знаходився у тілі чужої жінки, коли бачив синю субстанцію та страшний звук, що наближався. А також багато інших дивних переживань…

Стан зміненої свідомості, стан незвичного сприйняття реальності, видозміненої реальності, до чого я так прагнув, тепер здається мені справжнім божевіллям,