Темний ліс - Лю Цисінь
Збори закінчилися вже пізно ввечері, й голова поселення вирішила не чекати ранку, щоб побачитися з Ло Цзі й повідомити йому про рішення зборів. Безрезультатно подзвонивши кілька разів, вона штовхнула двері, які виявилися не замкненими, й ледь не задихнулася від затхлого повітря, просякнутого потом, алкоголем і тютюновим димом. Вона побачила, що всі стіни вкриті інформаційними панелями, як у підземному місті: достатньо було торкнутися пальцем, щоб активувати будь-яку з них. Увімкнуті панелі додавали помешканню хаосу: на більшість із них були виведені складні графіки, криві й масиви даних. А на найбільшому екрані відображалася сфера, що висіла в космічному просторі: зоряно-воднева бомба, обгорнута матерією, просоченою маслянистою плівкою. Сама плівка була прозорою і відкривала світові начиння — смертоносну бомбу. На думку голови общини, сфера була схожа на скляні марбли, якими так полюбляли гратися діти їхньої епохи. Вона повільно оберталася, відбиваючи своєю гладенькою поверхнею сонячне проміння. На одному з полюсів сфери випинався наріст — іонний двигун, який міг використовуватися для корекції положення бомби в просторі.
Багато екранів яскраво світилися, перетворюючи кімнату на велику химерну казкову скриньку. Світло тут не вмикалося, й усе в приміщенні освітлювалося тільки миготливими зображеннями на стінах, тому складно було відрізнити реальні речі від трансльованих кадрів. По тому, як очі жінки звикли до півмороку, вона побачила, що кімната більше нагадує лігвисько наркомана, ніж житло Оберненого: вся підлога вкрита шаром недопалків і заставлена пляшками впереміш із купами брудного одягу, вкритого сажею, ніби зі сміттєзвалища. Зрештою їй вдалося відшукати Ло Цзі — той скрутився в кутку на купі ганчір'я і через блимання моніторів нагадував темну мертву гілку. Голова общини спочатку подумала, що Обернений спить, але потім зрозуміла, що він не відриває розфокусованого погляду від сміття на підлозі. Червоні очі на зблідлому обличчі, тіло, здається, готове розсипатися від власної ваги. Почувши вітання, він повернувся обличчям до жінки й повільно кивнув у відповідь. Так вона переконалася, що Ло Цзі ще на цьому світі. Але два століття страждань і тягар, що наліг на його душу й тіло, розчавили його остаточно.
Голова общини не відчувала ані крихти жалю й милосердя до цієї повністю зруйнованої особистості. Як і решта людей тієї попередньої епохи, вона завжди вважала: хоч би яким темним здавалося майбутнє, можна розраховувати на певну вищу справедливість. Ло Цзі спочатку запалив вогник надії в її душі, а потім безжально розтоптав, викликав розчарування і гнів не лише в неї. Жінка холодно повідомила йому про рішення зборів щодо виселення.
Ло Цзі знову повільно кивнув і з його запаленого горла з хрипінням вирвалося:
— Я поїду завтра. Справді маю поїхати. Якщо я робив щось неправильно, прошу пробачення.
Лише за два дні жінка збагнула суть цих останніх слів. Насправді Ло Цзі й сам планував поїхати ввечері. Провів поглядом голову общини, яка зникла за дверима, звівся на неслухняні ноги та хилитаючись пішов до спальні в пошуках давно спакованої дорожньої сумки. У ній лежали кілька найнеобхідніших речей, серед них і лопата з коротким держаком, знайдена в підсобному приміщенні. Трикутне руків'я стирчало з сумки, попри те, що інструмент був невеликий. Ло Цзі підхопив з підлоги брудну куртку, надягнув її, перекинув сумку через плече та вийшов. Численні монітори й далі монотонно зблискувати в нього за спиною.
Коридор виявився порожнім. Спустившись сходами, Ло Цзі зустрів дитину, яка, мабуть, поверталася зі школи. Хлопчик провів його здивованим поглядом. Надворі накрапав дощ, та Ло Цзі не хотів повертатися по парасольку. Поміркував і відмовився від ідеї їхати власним автомобілем, бо це неодмінно привернуло б увагу охорони комплексу. Пройшов вулицею і опинився за межами поселення, так і не зустрівши жодної живої душі. Потім проминув лісозахисну смугу, став серед пустелі, де, вже не захищений нічим, сповна відчув силу дощу, що котився краплями по обличчю, ніби погладжуючи маленькими холодними долоньками. Пустеля й небо в туманних сутінках здавалися чудовим ескізом до картини класичного китайського живопису. Ло Цзі в уяві додав свою постать до безмежної порожнечі цієї картини, як це зробила Чжу-ан Янь перед їхньою розлукою.
Він дійшов до шосе й за кілька хвилин спіймав попутне авто. У машині їхала молода сім'я, й вони з радістю взяли супутника. Це була родина пробуджених, які поверталися до старого міста: батько, дуже юна мати й дитина. Усі вмостилися на передньому сидінні й невпинно перешіптувалися, а коли дитина раз-по-раз ховала личко в долоні матері — щасливо сміялися. Ло Цзі спостерігав за щасливою родиною, але не чув, про що вони говорять, бо хміль ще не вивітрився з його голови, а в машині невпинно, одна за одною, звучали старі пісні ХХ сторіччя. Ло Цзі вже прослухав п'ять чи шість пісень, серед яких були «Катюша», «Ой, цвіте калина», тому сподівався почути й «Дерево глоду». Цю пісню він співав два століття тому уявній коханій із великої сцени на краю села й пізніше — Чжуан Янь на березі озера, у водах якого відбивалися засніжені гірські вершини Едему, загубленого в Північній Європі.
Цієї миті фари зустрічного автомобіля освітили заднє сидіння, й дитина, ненароком озирнувшись, упізнала Ло Цзі та закричала:
— Та це ж він, Обернений!
Батьки разом обернулися до нього, й Ло Цзі не залишалося нічого, крім зізнання.
Цієї миті зазвучали перші акорди «Дерева глоду».
Чоловік зупинив автомобіль і холодно мовив:
— Забирайтеся геть.
У погляді матері тепла також було не більше, ніж у дощі пізньої осені.
Ло Цзі не поворухнувся. Він хотів дослухати пісню.
— Будь ласка, вийдіть із машини, — ще раз повторив чоловік. Ло Цзі легко прочитав у його очах: «Те, що врятувати світ неможливо — не ваша провина, але ваш не-пробачний гріх — вселити, а потім
