Льодовик - Олександр Казимирович Вільчинський
І навіть у Донецьку чи в Криму, коли «дорогий гість», чи то пак кліматичний біженець звертався до нашого громадянина своєю мовою, наші відповідали лише українською. Таке до Льодовика можна було спостерігати хіба десь у Тернополі, а тепер скрізь: росіянин звертався до росіянина лише українською.
Спочатку це забавляло і тішило, тепер же всі звикли і це сприймається просто у межах норми. Та й наші «дорогі гості» також уже, здається, з цим змирилися і принаймні до нас намагаються звертатися по–нашому. А в їхніх газетах та телепередачах тепер ґвалт про асиміляцію. Мабуть, тому і з'явилися усі ці гофровані паркани.
Ще у перший рік, коли почалися напряги з Росією, погрози й шантажі, наш уряд дозволив переселитися в Україну всім російським громадянам із українським корінням. Розраховували, згідно з останнім російським переписом, на кілька мільйонів, але одразу ж зголосилося майже двадцять мільйонів. І це при тому, що люди згодні були добровільно міняти громадянство. Все це реєструвалося через Інтернет.
Наші чиновники та й усе суспільство були приголомшені такою кількістю потенційних переселенців, ми просто фізично не змогли б усіх їх розселити. У деяких місцях, як–от на Кубані, хоч її Льодовик і не зачепив, записувалися цілими селами і навіть містечками, особливо у прикордонні, а також у Сибіру. Довелося відкинути Сибір і Далекий Схід, бо ж їх Льодовик оминув. До того ж Далекосхідна республіка тепер знову незалежна та й заселена переважно московітами китайського походження. Бо хоча Петруня й казав, що вони там, на Далекому Сході не перейменовувалися і далі продовжують вважати себе росіянами, але він міг і збрехати.
А коли з початком льодового нашестя почалося нашестя переселенців зі сходу, коли їх уже не було куди селити, тоді наші нарешті вирішили ввести обов'язкове вільне володіння українською — екзамен не лише з усного мовлення, а й з граматики… Але й це мало допомогло. Виявилося, що, коли треба, нашу мову не так уже й важко вивчити. Обов'язковий екзамен з мови не зупинив навали, це лише посіяло додаткову нервозність, бо Льодовик наступав і часу на формальності не залишилося зовсім. Врешті–решт усі російські громадяни ринули до нас суцільною масою.
Та й портрет типового росіянина–московіта тепер дещо помінявся. Якщо до Льодовика це переважно галаслива, зверхньо–нахабна, вічно з перепою, непривітна особа, то тепер галасливості й зверхності поменшало. І все ж росіяни–московіти перестали б бути самими собою, якби не спробували все повернути у вигідне їм русло.
Спроби виставити нам якісь претензії трапляються ще й зараз. Але за відсутності в Україні їхніх засобів впливу — російської преси, російського радіо і, головне, телебачення, а точніше — самих споживачів, хто б захотів цю туфту слухати. Знову зробити із нас чергових «фашистів» вони вже й не мріють. Так, по–дрібному вколоти хіба що. Бо ж звикли, що ми століттями на них працювали, віддавали життя за їхню перспективу, а тепер урвалося. Їм мало, що ми їх впустили до себе і навіть дозволили ставити ті довбані «залізні завіси». Впустили, живіть собі, лише не заважайте нам бути самими собою, не плутайтеся під ногами.
Їхні Гебістов із Чекістовим, коли запахло смаленим, так само раптово зникли у невідомому напрямку, як наші Жопенки. А їхня Технічна комісія, до речі, так само почала з масових перейменувань. Якщо, звичайно, не рахувати відтоплювання з–під криги Кремля. Це відтоплювання з'їдає левову частку їхніх ресурсів, і багато хто з наших щиро співчуває цій їхній московітській твердолобості. Вони понавозили туди якихось чудернацьких духовок «на газу», які там у них час від часу ламаються, і той Кремль то заливає водою, то він замерзає. Словом, довго він усе одно не простоїть. Наш Петруня, хоч і росіянин, каже, що Кремль — купу цегли — потім можна буде відбудувати, краще подбали б про простий народ, який вимирає. Але коли там дбали про народ?
Здавалося б, у них свої проблеми, у нас свої, а в минулому вони нам їх стільки понастворювали, що теперішні їхні біди нас начеб і не повинні гребти. Але ми ж усе–таки люди, християни! Звичайно, ми і тепер їм допомагаємо. І на міждержавному рівні, й у повсякденному людському спілкуванні також.
Останнім часом навіть у київському метро, якщо хтось із «дорогих гостей» запитає щось російською, то кияни частіше все ж таки ставляться із розумінням. На відміну від перших років, коли відповідали приблизно так само, як колись, ще за совєтів, вони нам. Мовляв, не розумію, запитайте нормальною мовою. А могли й у пику заїхати. Але тепер уже вляглося, і ця взагалі–то непритаманна нашій ментальності агресивна неприязнь і войовничість у настроях помітно вщухли. Хіба за винятком кількох радикальних угруповань, напівтаємних молодіжних організацій на кшталт «Молодої сили».
* * *
Це переважно ще зовсім жовтодзьобі юнаки, і тепер вони за іронією долі полюють за Міхою. Чому за іронією і чому за Міхою? А тому, що наш Міха, хоч і паскуда, але все ж, як це кажуть, — «найменше зло», тобто зовсім не вартий того, щоб на нього полювати. І я припускаю, що якби він не погодився стати редактором тієї колаборантської газетки, то цілком спокійно міг видавати газетку тієї ж «Молодої сили». Для Міхи, мені здається, все одно, що видавати, лише б добре платили. Напевне, це його і справді слабке місце, риса, не гідна наслідування. Але ж не настільки, щоб погрожувати його утопити у власному лайні, відірвати яйця, а чи відправити углиб Льодовика на повітряній кулі із пачкою його «Голосу Отечества» для баласту.
Про все це я дізнався із листівок,
