Помаранчева дівчинка - Юстейн Гордер
Але ж, Ґеорґу, ми вже пообіцяли один одному відстежувати лише реальні сліди Помаранчевої дівчинки. Якщо б заповзятися посвятити тебе в усі свої думки, довелось би просидіти за комп’ютером цілий рік, а в мене надто мало часу. Ось так просто, хоча думка про це завдає мені болю.
Але навіщо нам піддаватися уявним химерам? Окрім того, що Помаранчева дівчинка кілька разів зазирнула мені у вічі, двічі потримала за руку, раз провела по моїх устах пальчиком та ще окрім кількох скупих слів поміж нами, більше нічого не прив’язувало нас до дійсності. Отже, всю увагу важливо зосередити на мовлених одне одному словах. Я скоренько записав усі фрази, якими ми обмінялися. Голова мені мало не репалася від спроб витлумачити їх.
А в тебе, Ґеорґу, не репається голова? Чи можеш пояснити: 1) навіщо їй так багато помаранч? 2) чому у кав’ярні заглядала мені глибоко у вічі, тримаючи за руку і не мовлячи ні слова? 3) чому ретельно вивчала кожнісіньку помаранчу на Юнґсторґет, добираючи їх так, щоб жодна не була схожа на іншу? 4) чому нам не слід зустрічатися аж півроку? І найбільша загадка з усіх загадок: 5) звідки вона знала моє ім’я?
Якщо зумієш розв’язати цей ребус, то, мабуть, знайдеш правильний шлях для відповіді на найважливіше запитання: Хто така Помаранчева дівчинка? Одна із нас? Чи прибула з іншої реальності, може, навіть з іншого виміру? Зараз їй потрібно відвідати домівку, а за півроку вона повернеться й назавжди оселиться поміж нас.
Я не зумів, Ґеорґу, витлумачити прикмет. Не зумів поставити діагнозу…
Невдовзі, як таксі з Помаранчевою дівчинкою зникло з очей у напрямку Верґеланнсвеєн, над’їхало інше, я його спинив і поїхав додому на Джмелину вулицю святкувати Різдво зі своєю родиною.
В Ейнара цієї зими була лише одна пристрасть — слалом на Трюваннсклейві. Я купив для нього суперові лижні рукавиці й уже наперед тішився, уявляючи, як він буде розпаковувати мій подарунок після святвечірньої трапези. А ще я купив бляшанку вишуканої консерви для його кота. Для мами придбав збірку поезій дуже популярної фінляндсько-шведської поетеси Мерти Тікканен. Збірка називалася «Любовна саґа Тисячоліття». Татові був роман норвезького автора-дебютанта Ерлінґа Єльсвіка «Мертвий біг». Я сам недавно прочитав ту книжку і вирішив, що татові вона сподобається. Хоча не тільки це вплинуло на мій вибір: у той час мене заполонила мрія стати письменником. Можливо, саме тому мені хотілося подарувати татові книжку юного дебютанта.
У ті роки я зазвичай ночував у маленькій кімнаті поряд з вітальнею. Тепер, принаймні у момент написання, це — твоя кімната. Чи вона ще твоя на момент читання, знати мені не судилося.
Про святкування тогорічного Різдва я не розповідатиму, дотримуючись обраної з тобою лінії оповіді. Лише зізнаюся, що тієї ночі я й на мить не стулив очей.
Я дійшов лише до половини татового листа, коли мені припекло в туалет. Сам винен. Обпився кока-коли, ось і наслідок.
«От чорт!» — подумав я. Щоб добратися до туалету, треба було перейти вітальню, передпокій та коридор під цікавими поглядами з усіх боків. Здається, це називається «пройти крізь шпіцрутени». Але вибору я не мав.
Я відімкнув двері, полишивши рукопис на ліжку, знову замкнув їх за собою, а ключа поклав до кишені.
Усі відразу насторожилися. Я спробував удати, ніби мене оті запитливі погляди зовсім не хвилюють.
— Уже прочитав? — запитала мама. Уся її постать нагадувала великий знак питання: що ж там я вичитав?
— Трохи нагнало смутку? — озвався Йорґен.
Йорґенові, здавалося, було прикро за моє сирітство, але він завжди намагався стати мені доброю заміною батька. Як же інакше? Очевидно намагання оточити мене батьківською турботою стало для нього культом. Він не міг жаліти мами за те, що вона втратила чоловіка, займаючи водночас місце того чоловіка в її житті, не кажучи вже про ліжко. Гадаю, десь глибоко в душі Йорґен був навіть радий, що мого тата більше немає. Бо інакше в нього не було б мами. І, ясна річ, Міріам. Та й, зрештою, мене. Як то кажуть, «хтось плаче, а хтось скаче».
Я помітив, що він налив собі великий келих віскі. Інколи Йорґен попиває віскі, але тільки в п’ятницю та суботу. Того дня був понеділок.
Не думаю, що він надто соромився келиха в руках, — не для того я про це згадав. Можливо, Йорґен почувався трохи ніяково, бо я зачинився у своїй кімнатці, щоб прочитати листа, якого написав мені мій справжній батько перед смертю, задовго до появи самого Йорґена в цьому домі. Коли я був меншим, називав його, бувало, «квартирантом». То було по-дитячому. Лиш би позлостити його.
— Ще багато залишилося? — поцікавився дідусь, пахкаючи сигарою. Він збагнув мій стан.
— Я прочитав лишень половину, — відповів я. — Мені треба в туалет…
— Але тобі подобається? — допитувалася бабуся.
— Без коментарів! — відтяв я. Так часто політики кажуть журналістам, коли не знають, що відповісти на складне запитання.
Схожість між журналістами та батьками в непомірній цікавості і тих, і тих. А схожість між політиками й дітьми в тому, що їм без угаву докучають неделікатними запитаннями, на які не завжди легко знайти відповідь.
Мабуть, настав час ближче познайомити читача з дійовими особами моєї розповіді. Почну з мами, бо таки знаю її найліпше.
Мамі минуло сорок, і я схарактеризував би її, як зрілу, впевнену в собі жінку, принаймні вона не боїться вголос висловлювати своїх думок. До того ж, у неї дуже розвинуті материнські почуття, я маю на увазі не лише її ставлення до Міріам. Мама й зі мною не раз надміру сюсюкає, немов мені не п’ятнадцять, а щонайбільше дванадцять років. Зазвичай, я не звертаю на це уваги, але деколи така манера мене не на жарт дратує, надто
