Тістечка з ягодами - Ізабелла Сова

— Не перебільшуй, Юлько, — буркнув Болек, намагаючись приховати збентеження. — Це просто везіння. Щось повинно час од часу вдаватися в цьому клятому житті.

— Ти любиш свою роботу?

— Я навчився не задавати собі таких питань.

— Мусить бути якась причина того, що ти сидиш тут замість змиватися до Норвегії, як твій змінник.

— Гм, — замислився Болек. — Чому я тут сиджу? Ти знаєш анекдот про глистів?

— Ні.

— То я тобі розповім. Молодий глист питає свого тата: «Татусю, а чому ми сидимо саме тут? Там назовні сонечко, свіже повітря, зелена травичка. А ми тут у темряві, в тому смороді й лайні. Чому?» На що тато відповідає: «Бо це наша батьківщина, синку».

Вечір

— Ще чотири хвилини, і можна буде закреслити черговий день, — Болек устав і виглянув у вікно.

— Хіба що хтось, як завжди, задзвонить за дві хвилини сьома, — понуро кинув Мацек.

— Не задзвонить, — заспокоїв його Болек. — Так мені підказує інтуїція. До речі, — звернувся він до Юлії, — я сьогодні зустрів Рисека, і він сказав, що вже одержав матеріал для літніх халатів. То ти можеш братися до шиття.

— Тільки за місяць, бо зараз я шию костюм для осіннього шоу. А потім із величезним задоволенням. Тільки нехай хлопці уважно знімуть мірки. Не так, як останнього разу. Я два тижні морочилась, і все намарно.

— Чому намарно? — запитала я.

— Бо вони понаписували мені неправильні розміри, і коли дійшло до примірки, то холоші сягали землі, а в талії не сходилось. Один Болек подав сумлінно. Зріст метр дев’яносто, у талії вісімдесят.

— Ох, яка ж ти занудлива, Юлько, — образився Мацек. — Адже ти знала, що я тоді розбудовував торс. Могла б і сама додати кілька сантиметрів.

— Я додала цілих сім. Але і це не дуже допомогло.

— Гаразд, шабаш, — сказав Болек. — Кінець роботи. І суперечки.

— Та я й не сперечаюся, — буркнув Мацек.

— Тільки лютую, бо мене прилапали на шахрайстві, так? — дражнилась Юлька. — Справжній мачо не повинен зізнаватись у помилках?

— Гей, ти, руда, припини, бо я вирішу, що ти маєш цей, як його… передменструальний синдром, а це ж бо неможливо.

— Мацеку! — схаменув його Болек. — Не копай нижче пояса.

— Пардон, більше не буду, — буркнув Мацек, і надалі трохи набурмосений.

— Чого ти сьогодні такий збуджений?

— Бо я злий, Ягодо. Як чорний ротвейлер.

— Що, знову напихався «корівками»?

— Ні, мав гостру сутичку зі своєю мадам. Вона допекла мене до живого м’яса. І пече, як сіль в оці. Навіть не знаю, чим дезінфікувати такі рани.

— Алкоголем, — запропонувала Юлька. — Принагідно він знімає біль.

— Я ж не Юзек, аби хляти, як кінь.

— А чого ви зчепились?

— Як завжди, через дурниці. Тобто через усиновлення дітей.

— Ви збираєтесь усиновити дитину?

— Та що ти, Ягодо, хто віддав би нам дитину, коли ми щомісяця розходимось. А з моєю гадюкою було так: сидимо ми в піцерії «Палермо», нудота, нічого не відбувається. Тож я захотів розрядити атмосферу і бовкнув, що педалям треба заборонити всиновлювати дітей. А Івонна мені зразу, що я тупий, як російський витискач для часнику.

— Вона не надто помилилася, — визнав Болек. — Уяви, що ти сам є дитиною із сиротинця. Не з такого, де одержують подарунки від телевізійних спонсорів і мають пастельні фіраночки на вікнах, але з провінційного, де в одній кімнаті спить двадцять душ малечі. Їдло гірше, ніж у лікарні, а на комп’ютер вони можуть помилуватися в рекламах.

— Ну добре, я собі уявив, і що?

— І що б ти обрав: розгойдуватися в одному з ліжечок, кожну куховарку кликати «мамо», а серед так званих нормальних дітей бути знайдою чи байстрюком, — або виховуватися в родині двох спокійних жінок чи чоловіків, які огорнуть тебе любов’ю?

— Звідки ти знаєш, що спокійних?

— Бо всі ми знаємо, як виглядає процес усиновлення, — підтримала Болека Юлька. — Скільки треба пройти аналізів, тестів. Це ж бо не так, що тобі стрілило в голову і ти ідеш до сиротинця, як до гіпермаркету. Зрештою, запитай у Рисека, він мав такий досвід у дитинстві.

— Здаюся. Не буду воювати з цілою армією. Ви хочете і далі слухати про Івонну?

Ми запевнили його, що так. Нехай хлопець відчує, що він не один.

— Ну і вона навтикала мені гірше, ніж ви. А коли я спробував пожартувати, то взяла й пішла, поки офіціант приніс піцу. І я зостався наодинці з великою вегетаріанською піцею й полумиском салату з горошку, — він витер ліве око.

— І що ти зробив?

— Упакував її, чого має пропадати, коли стільки дітваків голодує в Бескидах.

— Їх надзвичайно втішить усвідомлення того, що санітар Мацек Г. з’їв у їхню честь велику піцу.

— Ой, докторе, адже так кажуть. Поза тим, я викинув цілу тридцятку, бо ми замовили найбільшу, сімейну. Діаметром у сорок три сантиметри. Не те, щоб я мав напад апетиту, так захотіла Івонна. Така мала зміючка, а вбирає, як пилосос, — розчулений, він витер друге око.

— І ти не побіг за нею?

— Ні, бо мені як заціпило. Ну і це… — затнувся він. — Безглуздо так ушиватися: що подумає офіціант?

— І що тепер робитимеш?

— Нічого, почекаю, поки вона подзвонить. Як і завжди.

Ну так, справжній мачо не може виявляти надмір активності. А надто, коли він інтенсивно працює над розбудовою м’язів.

Сімнадцятий

— Дорогі друзі, минула дев’ятнадцята нуль нуль, — радісно оголосив Болек, скидаючи свій обтріпаний халат.

— Але в тебе й сорочка, — захопилась Юлька. — Супер.

— Мені вона теж подобається. — Болек погладив вигадливі кишеньки. — Х’юго Бос. Оригінал, по двадцять злотих за кілограм.

— І скільки потягнуло? — поцікавилась Ядзя. Вона заглянула до нас, аби позичити вентилятор на нічне чергування.

— Двісті сімдесят грамів.

— Добре тобі, — зітхнула вона. — В мене завжди виходить ледь не кілограм. А бува, і два, коли я купую костюми.

— То купуй коротші, — порадила Юлька.

— Я і так купую. Але ж не буду парадувати в міні, навіть якщо воно від Шанель.

— До речі, про Шанель, — згадав Болек. — Юлько, ти просила, щоб я оглянув твою бабусю. Може, я сьогодні скину на неї оком, а то й двома?

— Мені це навіть зручно, бо я мала відвідати її після чергування. Ти, Ягідко, теж із нами?

— Звісно. Тато все одно поглинутий своєю писаниною.

Ми рушили до виходу. Мацек підстрибом, з радощів, що годину тому зателефонувала Івонна, як і завжди, простягаючи руку до перемир’я.

— Аж жити хочеться! — повідомив він нам на прощання. — 3 такого щастя я покачаюся