Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

Акселя спантеличило те, що поселення, яке звіддаля виглядало як два впорядковані кільця будинків, тепер, коли вони йшли його вузькими проходами, виявлялося хаотичним лабіринтом. Звичайно ж, день уже згасав, але, йдучи слідом за Беатрис, він не міг збагнути жодної логіки чи схеми в розташуванні будинків. Вони несподівано виростали просто перед ними, загороджуючи прохід і змушуючи звертати в заплутані бічні вулички. До того ж подружжя було змушене йти ще більш обачно, ніж дорогами поза межами села: не лише тому, що вся земля була у вибоїнах і калюжах після нещодавньої зливи, але й тому, що сакси вважали цілком прийнятним залишати валятися на стежці всіляку всячину, навіть щебінь. Однак Акселя найбільше турбував неприємний запах, який, поки вони йшли, було чути то сильніше, то слабше, проте він ніколи не зникав зовсім. Як і всі люди в ті часи, він міг легко змиритися зі запахом екскрементів, і людських, і тваринячих, але цей сморід був надто прикрий. Незабаром він визначив його походження: в цілому селі перед будинками та на узбіччях тутешні мешканці позалишали купи м’яса — як жертвопринесення своїм різноманітним богам, — і воно гнило. Якоїсь миті Аксель аж похитнувся від особливо сильної хвилі смороду, відтак обернувся і побачив, як з однієї зі стріх звисав темний предмет, форма якого змінювалася на очах, коли розлетілися навсібіч мухи, що його обсіли. Ще за хвилину вони натрапили на свиню, яку когорта дітей волочила за вуха; а собаки, корови й осли бродили без жодного нагляду. Ті декілька людей, котрі зустрілися їм на шляху, або безмовно втуплювались у них, або ж хутко зникали за дверима чи за віконницями.

— Тут сьогодні відбувається щось дивне, — пошепки сказала Беатрис, поки вони йшли. — Зазвичай у такий час вони сидять перед своїми будинками чи збираються в коло, розмовляють і сміються. І тутешня дітлашня вже давно мала би плентатися за нами хвостиком, ставлячи мільйон запитань і вирішуючи, чи обзивати нас, чи з нами подружитися. Зараз усюди моторошний спокій, і мені від цього лячно.

— Принцесо, ми заблукали чи все ще йдемо до того місця, де нам дадуть дах над головою на цю ніч?

— Спочатку я думала зайти до тієї жінки по лікувальне зілля. Та за таких обставин найкраще, мабуть, одразу піти до старого громадського дому — від гріха подалі.

— А до будинку тієї жінки ще далеко?

— Наскільки я пригадую, він зовсім неподалік.

— Тоді ходімо подивимося, чи вона вдома. Навіть якщо твій біль не приховує нічого страшного, як ми вже зрозуміли, все одно нема сенсу терпіти, якщо можна його позбутися.

— Це може зачекати до ранку, Акселю. Я навіть не помічаю того болю, поки ми не починаємо про нього говорити.

— Байдуже, принцесо, ми вже тут, то чому би нам не навідатися до тієї мудрої жінки?

— Гаразд, так і зробимо, Акселю, якщо ти наполягаєш. Одначе я би радо відклала це на ранок чи навіть на наступний раз, коли мені доведеться проходити через це село.

Продовжуючи розмову, вони повернули за ріг і опинилися на відкритій місцині, яка нагадувала сільську площу. У центрі палало багаття, а навколо при світлі вогню зібралася велика юрба людей. Тут були сакси найрізноманітнішого віку, навіть крихітні немовлята на руках у батьків, і перше, що спало Акселеві на думку, — це те, що вони втрапили на якийсь язичницький обряд. Одначе, коли вони зупинилися, щоби роздивитися картину в них перед очима, Аксель помітив, що увагу юрби не було спрямовано на щось конкретне. Обличчя, які йому вдалося розгледіти, виглядали врочистими, а радше навіть наляканими. Усі розмовляли стишеними голосами, і цей гомін відлунював у повітрі схвильованим шепотом. На Акселя та Беатрис загавкав пес, якого відразу ж відігнали темні силуети. Ті з юрби, хто помітив захожих гостей, байдуже зиркали в їхній бік, а потому цілковито втрачали до них інтерес.

— Хтозна, Акселю, що змусило їх тут зібратися, — сказала Беатрис. — Я би залюбки пішла звідси геть, але будинок знахарки десь тут поблизу. Побачимо, чи зможу його відшукати.

Вирушивши до ряду хатин, розташованих праворуч від них, подружжя помітило в тіні ще безліч людей, котрі мовчки спостерігали за юрбою навколо багаття. Беатрис зупинилася, щоби поговорити з однією жінкою, котра стояла перед дверима свого дому, і через деякий час Аксель збагнув, що це і є та сама знахарка. У напівтемряві він не міг її як слід роздивитися, проте все-таки побачив, що жінка ця — висока, з рівною поставою та, ймовірно, середнього віку. Вона міцно притулила до себе хустку, накинуту на плечі й на руки. Та жінка і Беатрис продовжували обговорювати щось стишеними голосами, поглядаючи то на юрбу, то на Акселя. Урешті-решт жінка знаком запросила їх зайти до її хижі, та Беатрис, підійшовши до чоловіка, тихо сказала:

— Акселю, дозволь мені поговорити з нею наодинці. Допоможи мені зняти клунок і зачекай на мене тут.

— Принцесо, а не можна мені залишитися з тобою? Я ж заледве розумію саксонську мову.

— Це — жіночі справи, муже. Дозволь мені поговорити з нею наодинці — вона обіцяла ретельно оглянути моє старече тіло.

— Вибач, принцесо, я не подумав. Давай мені свій клунок, і я чекатиму тут стільки, скільки буде потрібно.

Коли обидві жінки зайшли до будівлі, Аксель відчув страшенну втому, особливо у плечах і в ногах. Знявши власну ношу, він сперся на торф’яну стіну й узявся розглядати юрбу. Тепер навколо багаття вирував дедалі помітніший неспокій: одні люди похапцем виходили з темряви побіля нього і вливались у натовп, інші квапилися геть від вогню, а потім одразу ж поверталися назад. Полум’я добре освітлювало деякі обличчя, залишаючи інші лиця в тіні, та через деякий час Аксель зробив висновок, що всі ці люди чекають — дуже стривожено чекають, — поки хтось чи щось з’явиться з дерев’яної будівлі ліворуч від багаття. Напевно, у тій будівлі, яка, вочевидь, була для саксів певним місцем для зібрань, теж горіло невелике багаття, бо у вікнах переливалося мерехтливе світло.

Аксель уже майже задрімав, спершись на стіну, з-за якої долинали стишені голоси Беатрис і знахарки, коли раптом юрба сколихнулася, заметушилась і тихо зойкнула. З дерев’яної