Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

— Того дня, коли я розмовляла з нею біля старої колючки, — провадила далі Беатрис, — та чужинка попередила мене, що не можна марнувати ні хвилини. Вона сказала, що нам потрібно зробити все можливе, щоби пригадати спільне минуле: і хороше, і погане. А тепер іще й той човняр, коли ми вже йшли, дав мені саме ту відповідь, яку я очікувала почути і якої боялася. На що нам сподіватись, Акселю, якщо ми залишимося такими самими, як зараз? А якщо хтось на кшталт нього запитає нас про наші найбільш сокровенні спогади? Акселю, мені так страшно...

— Ну, принцесо, заспокойся — нічого боятися. Наші спогади не зникли назавжди, вони просто десь загубились. А все — через ту прокляту імлу. Ми знайдемо їх знову, хай нам і доведеться збирати їх по одному. Хіба не тому ми вирушили в цю подорож? Варто нашому синові постати перед нами, як до нас неодмінно почнуть повертатися спогади.

— Сподіваюся. Човняреві слова нагнали на мене неабиякого страху.

— Принцесо, викинь його з голови. Урешті-решт яке нам діло до нього чи до його човна? І ти маєш рацію: дощ дійсно вщух, і нам буде сухіше, ніж тут, якщо ми вийдемо з-під цього дерева. Продовжуймо свою путь і залишмо всі гризоти позаду.

Розділ третій

Саксонське поселення, якщо на нього дивитися звіддаля та з певної висоти, видалося би вам більше схожим на село, яким ми зазвичай собі його уявляємо, ніж нора Акселя й Беатрис. Передовсім, можливо, тому, що сакси були схильні до клаустрофобії: там ніхто і не думав зариватись у схил гори. Якби ви спускались у село зі стрімкого схилу, як Аксель і Беатрис того вечора, то побачили б унизу сорок чи й більше окремих будиночків, розташованих на дні долини двома нерівними колами: одне всередині другого. Може, з такої відстані ви і не змогли би помітити відмінностей у розмірах і величності будівель, але вам точно вдалося би розгледіти солом’яні дахи, а також те, що багато з них — це так звані круглі будинки[2], які не надто відрізнялися від тих, де виростали ви чи ваші батьки. Попри те, що сакси радо пожертвували дещицею безпеки заради доступу до свіжого повітря, все-таки вони продумано це компенсували: високий паркан зі зв’язаних між собою дерев’яних стовпів із загостреними, наче гігантські олівці, кінцями зусібіч обгороджував село. На будь-якому відтинку паркан був щонайменше вдвічі вищий за людський зріст, а щоби перспектива видертися на нього здавалася геть непривабливою, вздовж цілого паркана ззовні було викопано глибокий рів.

Саме така картина постала перед очима Акселя та Беатрис, коли вони зупинилися перевести подих під час спуску зі схилу. Над долиною сонце вже котилося на захід, і Беатрис, яка мала ліпший, аніж у чоловіка, зір і стояла на крок чи два попереду Акселя, знову нахилилась уперед, аби добре все роздивитися. Трави та кульбаби навколо сягали їй аж до пояса.

— На воротах стоять четверо... ні, п’ятеро вартових, — повідомляла вона. — І, по-моєму, вони тримають у руках списи. Коли ми зі жінками були тут востаннє, на воротах стояв лише сторож із кількома собаками.

— Принцесо, ти впевнена, що на нас тут чекатиме теплий прийом?

— Не хвилюйся, Акселю, вони вже досить добре мене знають. Окрім того, один із їхніх старійшин — брит, і всі вважають його мудрим лідером, хоча він і не їхньої крові. Він подбає про те, щоби цієї ночі ми мали безпечний дах над головою. Та все одно, Акселю, мені здається, що тут щось трапилось, і мені неспокійно. Ось надійшов іще один чоловік зі списом, а з ним — зграя розлючених псів.

— Хтозна, що там коїться у саксів, — сказав Аксель. — Може, доречно пошукати прихистку на ніч деінде?

— Уже хутко стемніє, Акселю, а ті списи наготовлено зовсім не для нас. Окрім того, в цьому селі живе одна жінка, котру я вже давно хотіла навідати: у нас ніхто не знається на лікувальному зіллі так, як вона.

Аксель чекав, що Беатрис скаже ще щось, але вона знову почала вдивлятись у далечінь, тому він запитав сам:

— А навіщо тобі лікувальне зілля, принцесо?

— Та я просто час від часу відчуваю легку слабкість. Ця жінка може знати, що допоможе її позбутися.

— Яку таку слабкість, принцесо? У якому місці тобі болить?

— Та то дурниці. Я і подумала про це лише тому, що нам потрібно тут переночувати.

— Але де він тебе турбує? Цей біль?

— Ох... — Не обертаючись до нього, вона приклала руку до боку, трішки нижче під ребрами, а тоді розсміялася:

— Не варто і говорити про це. Ти ж сам бачиш: цей біль навіть не сповільнив моїх кроків сьогодні.

— Він тебе анітрохи не сповільнив, принцесо, і мені навіть доводилося благати тебе, щоби ми зупинились і перепочили.

— От і я про це, Акселю. Тож нічого цим і перейматися.

— Він тебе зовсім не сповільнив, принцесо. Понад те мені здається, що сил у тебе більше, ніж у будь-якої вдвічі молодшої за тебе жінки. Та все-таки, якщо тут мешкає хтось, хто може полегшити твій біль, то чому би нам до нього не зазирнути?

— От і я так думаю, Акселю. Я взяла зі собою трішки олова, щоб обміняти на лікувальне зілля.

— Кому потрібен цей надокучливий, хай і несильний, біль? У всіх щось болить, і ми би радо позбулися цього болю, якби могли. Звичайно, ходімо до цієї жінки, якщо вона тут і якщо ці сторожі дозволять нам пройти.

До того часу, як вони перейшли міст, перекинутий над ровом, уже майже стемніло, обабіч воріт запалили смолоскипи. Сторожі були високими здоровилами, та скидалося на те, що наближення Акселя й Беатрис нагнало на них паніки.

— Акселю, зачекай хвилинку, — тихо сказала Беатрис. — Я піду сама і поговорю з ними.

— Тримайся на відстані від їхніх списів, принцесо. Собаки наче спокійні, та ці сакси виглядають так, ніби цілком можуть зі страху втнути якусь дурницю.

— Якщо це вони так злякалися тебе, хоча ти вже й геть старий, то я їм миттю доведу, що вони припустилися великої помилки.

Беатрис сміливо рушила в напрямку до них. Чоловіки обступили її зусібіч і, поки вона до них говорила, кидали на Акселя підозріливі погляди. Потім один із