Спартак - Рафаелло Джованьолі

— Старе згадав, — відповів Катиліна, не відводячи погляду від столу й нервово покручуючи у руках виделку. — Я пригадав, що того ж року, коли була запечатана амфора цього фалернського, у портику свого будинку було підло вбито Лівія Друза та Луція Апулея Сатурніна, а за кілька років до того жорстоко вбиті Тиберій і Гай Гракхи — чоловіки найчистішої душі, гордість нашої батьківщини! І всі вони загинули за ту саму справу — за справу незаможних і пригноблених, і всіх їх погубили ті самі тиранічні руки — руки підлих оптиматів[22].

І, хвильку подумавши, він вигукнув:

— Чи можливо, щоб у заповітах великих богів було написано, що пригноблені ніколи не знатимуть спокою, що незаможні завжди будуть позбавлені хліба, що земля має бути розділена на два табори — вовків і ягнят?

— Ні! Клянуся всіма богами Олімпу! — закричав Спартак громоподібним голосом і гупнув великим своїм кулаком по столу. Обличчя його у цю мить висловлювало усю глибоку ненависть і гнів, які він відчував.

Катиліна здригнувся й подивився на Спартака. Той заговорив вже спокійніше, могутнім зусиллям волі придушивши своє хвилювання.

— Ні, великі боги не могли допустити у своїх заповітах таку несправедливість!

Знову запала тиша, яку увірвав Катиліна. В його голосі лунали сум і жаль:

— Бідолашний Друз… Я знав його… Він був дуже молодий… шляхетний і сильний духом чоловік. Природа щедро наділила його здібностями, а він став жертвою зради й насильства.

— І я його пам'ятаю, — сказав Требоній. — Пам'ятаю, як він виголошував промову в коміції, коли знову пропонував затвердити аграрні закони. Виступаючи проти патриціїв, він сказав: «При вашій жадібності незабаром ви залишите народу тільки бруд і повітря».

— Найлютішим його ворогом був консул Луцій Марцій Філіп, — додав Катиліна, — одного разу народ повстав проти нього, і Філіпа убили б, якби Друз не врятував його, повівши у в'язницю.

— Він трошки запізнився: у Філіпа все обличчя було в синцях, а з носа текла кров.

— Розповідали, — продовжував Катиліна, — що Друз, побачивши закривавленого Філіпа, вигукнув: «Це зовсім не кров, а підлива до дроздів», натякаючи цим на огидні оргії, яким щоночі віддавався Філіп.

Поки відбувалася ця бесіда, у передній кімнаті було неймовірно гамірно і дедалі голосніше лунали непристойні вигуки. Раптом Катиліна з його співтрапезниками почули, як усі хором закричали:

— Родопея, Родопея!

Зачувши це ім'я, Спартак здригнувся. Воно нагадало йому рідну Фракію, гори, рідну домівку, родину! Солодкі й водночас гіркі спогади.

— Ласкаво просимо! Ласкаво просимо, прекрасна Родопеє, — загукало двадцять гульвіс одразу.

— Почастуймо красуню вином за те, що вона завітала до нас, — сказав трунар, і всі присутні оточили дівчину.

Родопея була молода, приблизно двадцяти двох років, і справді гарна собою: висока, струнка, біленька, риси обличчя правильні, довге біляве волосся, блакитні живі й виразні очі. Яскраво-блакитна туніка зі срібною облямівкою, срібні браслети, блакитна шерстяна пов'язка свідчили про те, що вона не римлянка, а рабиня й веде життя блудниці, можливо проти своєї волі.

Судячи із сердечного й досить шанобливого ставлення до неї зухвалих і безсоромних відвідувачів таверни Венери Лібітіни, можна було зрозуміти, що дівчина вона добра. Ніжне личко, доброта й чемність Родопеї скорили всіх. Якось вона потрапила в таверну Нутації вся закривавлена від побоїв господаря, звідника за професією. Її мучила спрага, їй дали ковток вина. Це сталося за два місяці до початку подій, про які ми оповідаємо. Відтоді через два-три дні, коли дозволяв час, Родопея забігала на чверть годинки в таверну. Тут вона почувалася вільною й відчувала блаженство, вирвавшись хоча б на кілька хвилин із того пекла, в якому їй доводилося жити.

Родопея зупинилася поблизу столика Нутації, їй піднесли чашу албанського вина, і вона трохи відпила. Раптом із кута кімнати знову донісся гул голосів.

Трунар Лувеній, його товариш на ймення Арезій і жебрак Велленій, розпалені вином, зачали голосно теревенити про Катиліну, хоча всі знали, що він сидить у сусідній кімнаті. П'яниці всіляко паплюжили Катиліну й усіх патриціїв.

— Ні, нехай! — кричав трунар Арезій, такий широкоплечий і високий хлопчина, що міг би посперечатися з атлетом Гаєм Таурівієм. — Ні, ні, клянуся Геркулесом! Ці прокляті п'явки живуть нашою кров'ю й слізьми. Не можна пускати їх сюди. Нехай вони не паплюжать місця наших зборів своєю мерзенною присутністю!

— Такий вже гарний цей багатій Катиліна, що зав'яз у гульбах, цей лютий кат, поплічник Сулли! З'явився сюди у своєму розкішному латиклаві, аби покепкувати над нашою вбогістю. А хто винен у нашій убогості? Він сам і його друзі патриції.

Так злобливо кричав Лувеній, намагаючись вирватися з рук атлета, що втримував його від поривання кинутися у сусідню кімнату й затіяти там бійку.

— Та замовкни ти, нарешті, клятий ярижко! Навіщо його ображати? Адже він тебе не зачіпає! Не бачиш хіба — з ним десяток гладіаторів, вони роздеруть тебе на шмаття!

— Начхати мені на гладіаторів! Начхати на гладіаторів! — репетував, як біснуватий, зухвалий Емілій Варин. — Ви вільні громадяни, а проте, клянуся всемогутніми блискавками Юпітера, боїтеся цих знехтуваних рабів, народжених лише для того, щоб убивати один одного заради нашого задоволення!.. Клянуся божественною красою Венери, ми повинні дати урок цьому негідникові в розкішній тозі, в якому з'єдналися всі вади патриціїв і найпідлішої черні, треба назавжди відбити в нього бажання тішитися горем нещасних плебеїв!

— Забирайся на Палатин! — кричав Велленій.

— Геть звідси! — додав Арезій.

— Нехай ці кляті оптимати залишать нас, жебраків, у спокої й не лізуть до нас — ні в Целій, ні в Есквілін, ні в Субуру, нехай забираються звідси на Форум, у Капітолій, на Палатин і загрузнуть у своїх безсоромних бенкетах і оргіях.

— Геть патриціїв! Геть оптиматів! Геть Катиліну! — кричали одночасно вісім-десять голосів.

Почувши цей шум, Катиліна грізно насупив брови й підхопився з місця. Очі його спалахнули хижою злістю. Відіпхнувши Требонія й гладіатора, які намагалися втримати його,