Бавдоліно - Умберто Еко

Він очуняв, коли Никита прикладав йому до голови холодні шматини. Пафнутій пішов собі — може, він почувався винним у тому, що, намагаючись показати, як добре він усе бачить, відкрив Бавдолінові жахливу правду.

— Тепер спробуй заспокоїтися, — казав йому Никита, — я розумію, що тебе це страшно вразило, але то була доля; ти ж чув, як Пафнутій сказав, що будь-хто мав би того чоловіка за мертвого. Я теж чув про випадки позірної смерті, яка ввела в оману всіх лікарів.

— Я убив свого батька, — повторював, знай, Бавдоліно, якого тепер трясло, мов у лихоманці, — сам цього не знаючи, я ненавидів його, бо жадав його дружину і мою названу матір. Спершу я допустився перелюбу, а потім — батьковбивства, і носив у собі цю проказу, а тоді забруднив своїм кровозмісним сім'ям найчистішу з дівиць, переконавши її, що саме це є тим екстазом, який їй обіцяли. Я вбивця, бо вбив Поета, а він був невинуватий…

— Він не був невинуватий, ним керувало нестримне жадання; він намагався вбити тебе, а ти захищався.

— Я несправедливо звинуватив його у вбивстві, яке скоїв я, я вбив його, щоб не мусити визнати, що покарати треба мене, я прожив ціле життя в олжі, я хочу померти, запастися в Пекло і страждати цілу вічність…

Марно було заспокоювати його, і нічого не можна було зробити, щоб його зцілити. Никита звелів Теофілактові приготувати напар зі снодійних трав і напоїв його ним. Через кілька хвилин Бавдоліно спав найтривожнішим сном у своєму житті.

Коли наступного дня він прокинувся, то відмовився випити чашку бульйону, яку йому піднесли, вийшов надвір, сів під дерево і мовчки сидів там цілий день, охопивши руками голову, і наступного ранку він усе ще був там. Никита вирішив, що в таких випадках найкраще допомагає вино, і переконав його напитися вина, немов це ліки. Три дні і три ночі сидів заціпенілий Бавдоліно під тим деревом.

На світанку наступного дня Никита пішов до нього, але його там уже не було. Він обшукав цілий сад і дім, але Бавдоліно зник. Боячись, що той наважився на якийсь розпачливий вчинок, Никита звелів Теофілактові із синами шукати його по всій Селімбрії і навколишніх полях. Через дві години вони вернулися, гукаючи, щоб Никита пішов подивитися. Вони завели його на луку за межами міста, де вони раніше бачили колишній стовп подвижників.

У підніжжі стовпа скупчився гурт цікавих, показуючи вгору. Стовп був з білого каменю, заввишки майже як двоповерховий будинок. Вгорі він розширювався, утворюючи квадратну терасу, оточену парапетом з нечастих стовпчиків та поручнів, теж кам'яних. Посередині стояло невеличке шатро. Це розширення на верхівці стовпа було невеликим — якщо сісти на терасу, то ноги будуть звисати, а шатро ледве поміщало одну людину, скорчену і навпочіпках. Звісивши ноги, сидів там нагорі Бавдоліно, і видно було, що він цілком голий.

Никита гукнув йому, щоб він злазив звідти, спробував відчинити дверцята у підніжжі стовпа, за якими, як буває в подібних будівлях, були гвинтові сходи, що вели аж до тераси. Але двері ці, хоч і перекошені, були закриті зсередини на засув.

— Злазь, Бавдоліно, що ти збираєшся там робити? — Бавдоліно щось відповів, та Никита добре не розчув. Він попросив, щоб йому знайшли досить довгу драбину. Коли її принесли, він з трудом виліз по ній і опинився головою біля Бавдолінових ніг. — Що ти хочеш зробити? — знову спитав його.

— Залишитися тут. Тепер починається моя спокута. Я молитимусь, розважатиму, розчинюсь у мовчанці. Спробую досягти віддаленості й самотності супроти будь-яких думок і фантазій, не відчувати більше ні гніву, ні бажань, не думати і не міркувати, звільнитися від будь-яких уз, вернутися до абсолютної простоти і не бачити більш нічого, крім сяйва темряви. Звільнюсь від душі й розсуду, сягну по той бік царства розуму, огнистими шляхами довершу в темряві свою путь…

Никита зрозумів, що він повторяє те, що чув від Гіпатії. Цей нещасливець так прагне втекти від будь-якої пристрасті, що сидить там, нагорі, у самоті, намагаючись стати таким самим, як та, яку він усе ще кохає. Але він не сказав йому цього. Спитав лиш, як він думає там вижити.

— Ти розповідав мені, що пустельники спускали на мотузці кошик, — сказав Бавдоліно, — а вірні залишали йому в милостиню їжу, яку самі не доїли, а ще краща була б та їжа, яку не доїла їхня худоба. І дещиця води, хоч можна й страждати від спраги, очікуючи час від часу дощу.

Никита зітхнув, зліз з драбини, знайшов кошик з мотузкою, звелів наповнити його хлібом, вареною городиною, оливками і кількома шматками м'яса; один з Теофілактових синів кинув мотузку вгору, Бавдоліно підхопив її і витягнув кошик нагору. Він взяв лише хліб і оливки, а решту віддав назад.

— Тепер залиш мене, прошу тебе, — гукнув він Никиті. — Я зрозумів те, що хотів зрозуміти, розповідаючи тобі свою історію. Нам більше нічого сказати один одному. Дякую за те, що ти допоміг мені дійти туди, де я є зараз.

Никита щодня навідував його, Бавдоліно жестом вітався з ним і мовчав. З часом Никита помітив, що більше не мусить приносити йому їжу, бо по Селімбрії розійшовся поголос, що вперше за багато століть якийсь святий чоловік знову усамітнився на вершку стовпа, й усі ходили туди і хрестилися під стовпом, кладучи в кошик якийсь харч і питво. Бавдоліно тягнув за мотузку, залишав собі ту дещицю, яка мала йому вистачити на той день, а решту кришив зграям птахів, які набули звички сідати на поручні. І цікавився він тільки ними.

Ціле літо простояв Бавдоліно, не вимовивши ні слова, на стовпі під палючим сонцем; хоч він часто ховався у шатрі, та спека сильно мучила його. Випорожнювався він, очевидно, вночі, за поручні, і біля підніжжя стовпа видно було його екскременти, невеличкі, немов козячі. У нього відросло волосся й борода, і був він такий брудний, що це було видно навіть знизу, куди доносився й сморід.

Никиті двічі довелося покидати Селімбрію. У Царгороді василевсом призначили Бодуена Фламандського, а латиняни поступово стали запруджувати цілу імперію, але Никиті треба було подбати про свої маєтності. Тим часом у Нікеї утворилася остання твердиня Візантійської імперії, і Ники-та подумав собі, що йому варто перебратися туди, бо там напевно потребуватимуть радника з його досвідом. Тому треба було зв'язатися з потрібними людьми і приготуватися до нової, надзвичайно небезпечної подорожі.

Щоразу, коли він вертався, він бачив, що натовп