На полі смиренному - Валерій Олександрович Шевчук

лантуха під пахву, впускав у кишеню ножа і дріботів за монастир, блукаючи по кручах і нарізаючи в мішок лободу. Потім кидав мішка на згорблену спину і дибав у келію, де розпалював вогонь, і знову в нього все кипіло і шкварчало; він нюхав, змішував і куштував якесь химерне вариво. Не ходив уже у трапезну і навіть хліба не їв, крім проскури, не їв і овочу. Сидів тільки годинами посеред келії і розтирав своє зілля, спершу макогоном, а тоді руками, а що поклав на себе обітницю мовчання, то й не балакав ні з ким. Часом цікаві ченці прикладали вухо до його дверей чи вікна, щоб почути, чи не балакає він сам із собою, але в келії завжди стояла мертва тиша, тільки вряди-годи чути було шелест зілля й булькотіння в горщиках. Узимку він ходив по келіях братів по обителі і вигрібав із груб попіл — це йому навіть клалося за обов’язок, з дерева він випалював смолу і змастив нею всю келію, через що була вона в нього лискучо-чорна. Підглядачам, навіть Єремії, а він завжди не в міру цікавий, не зовсім зрозумілі були ці заняття карлика-ченчика. Ніхто не знав, що замислює Прохор і що думає, ніхто і в очі не міг йому заглянути, бо коли дибав він до церкви чи по лободу, то не дивився просто, а тільки в землю і мав через те такий самозречений вираз, що дехто із надмірних пісників згоряв від заздрості. Одну тільки думку виразно вимовив він, ще коли не клав на себе обітниці мовчання: її потім часто повторювали, та й не була це його думка, а євангельська:

— Гляньте на птиць небесних, вони не сіють, не жнуть, не збирають у житниці, але отець наш небесний живить їх.

Може, через це не був байдужий Прохор до птахів. Коли чув над собою шелест крил, забував про свою згорблену спину, а зводив догори клинцювату бороду і довго стежив за льотом пташки. Зрештою, птахи й не боялися Прохора — це на його келії поклав був гніздо чорногуз. Розказували, хоч я мало в це вірю, що коли виходив уранці Прохор по лободу (а заготовляв він її на рік, висушуючи), прилітав до нього на горби чорногуз, і вони разом блукали по стежках: саме в ті хвилини Прохор порушував обітницю мовчання, бо таки розмовляв з птахом, а той у відповідь кляцав дзьобом, начебто і справді вели між собою бесіду. Всюдисущий Єремія був тоді ще молодший, він підповзав до тої дивної пари, але ж клята птиця починала заздалегідь непокоїтися, через те підлізти зовсім близько до них Єремії ніколи не вдавалося: Прохор хапав мішка і швидко біг від підозрілого місця; чорногуз летів за ним, і отак знову опинялися вони на безлюдді. Коли ж оповів Єремія братії про це несвітське приятелювання людини й птаха, дехто висловив думку, що так із бісом Прохор входить у стосунок і що варто горщики його розбити, а його самого прийняти за біснуватого. Однак Прохор пильно ходив на службу божу і ще пильніше молився, клякнучи і б’ючи лобом об землю. «Окрім того, — сказав тодішній ігумен, — птиця — твар небесна і не може бути нечистою». Єремія, однак, не заспокоївся, він навіть крадьки заходив до келії Прохора і куштував його відвари, що були у слоїках, — мали вони смак зілля, але запах стояв у келії таки нестерпний. Прохор переварював своє зілля щодня, через це воно в нього не скисало, та в деяких слоїках було й скисле — хто зна, як міг харчуватися тим пійлом сам чернець? А ще було в його келії викопано льох, і ховав там Прохор кільканадцять бочок із попелом, що його збирав узимі.

Дехто з братії не витримував, щоб не зайти до Прохора, приходив, сідав і дивився, але ніколи не дивувався Прохор на гостя. Маючи обітницю мовчання, не вітав, але й не крився перед ним із своїм чудним куховарством — варив, і змішував, і куштував своє вариво, а інколи, бувши в особливо доброму гуморі, простягав горщика гостеві, але мало хто зважувався те пійло покуштувати. Той же, хто куштував, не відчував доброго чи солодкого смаку: простісінький собі смак зілля, однак потім цілий день ходив бадьорий і не бажав їсти.

Обітницю мовчання порушив Прохор у присутності Єремії, котрий сидів у Прохоровій келії і дивився, як той кришить, розминаючи пальцями, лободу; натерши її вдосталь, Прохор пересипав потеруху в діжку і почав поливати якоюсь рідиною з горщика; відтак місив, як пекар тісто, — кулачки в нього були маленькі, але пружкі. Це тривало так довго, що Єремії набридало, і він виходив з келії і не бачив, що ж чинив із лободою Прохор далі. Але якось він хутко повернувсь у келію (погнало його особливе передчуття), і зустрів його на порозі Прохор, тримаючи в руках випечений хліб, який різнився від звичайного тільки тим, що був зелений.

— Від цієї хвилини, брате, я знімаю з себе обітницю мовчання, наказав зробити мені це янгол, котрий із неба спустився. А хліб оцей дарую, брате, тобі, за те, що найчастіше розділяв самоту мою і бавив мене, додаючи серцеві осолоди.

Він приклав руку до грудей, в другій була хлібина, і вклонився Єремії, який узяв хліб і підніс до обличчя, щоб поцілувати. Пах той дивно: тепло й ніжно, наче квітка якась. Єремія поцілував хліб, а відтак відломив шматок. Ніжно й тепло запахло по всьому покої: був той хліб як справжній, Єремія поїв його всмак. Незвідь-чому, коли їв Єремія той хліб, привидівся йому теплий, росяний ранок, залитий сонцем, — саме той, коли Прохор блукав по горбах із своїм чорногузом, а Єремія крався за ними слідом.

— На неораній землі несіяний хліб мені виріс, — сказав урочисто Прохор.

Він узяв ще одну хлібину і вийшов надвір. Звів клинцювату борідку і покликав дивним голосом. Відтак злетіли до нього чорногуз із чорногузихою і кілька молодих чорногузенят, і почав він скормлювати їм хліб — їли птахи охоче. Але коли вийшов із келії Єремія, злякалися птахи і полетіли на дах, невдоволено заклекотівши. Натомість прилетіла зграйка дрібних птахів і почали на льоту вихоплювати у Прохора з рук крихти, здійнявши неймовірний вереск і писк, сам же Прохор всміхався блаженно, а його лице