Лексикон таємних знань - Тарас Богданович Прохасько

бурштини скочувалися донизу і збиралися у досить вели ку купу, вона постійно перебудовувалася, бо падіння кожного згустка зрушувало десятки тих, які вже щойно десь примостилися, слова всередині бурштинів ніяк не встигали укластися в якісь сталі послідовності: вони витворювали незаконні сполучення, які раптом уможливлювали речі, про які просто неможливо було подумати через риторичні перешкоди;

Северин почав виловлювати хоч щось знане з досвіду: як великі літні квіти, зрізані і поставлені у воду, охолод жують кімнати, як відганяєш ворон, біжучи до киненого ними до каменя горіха в місці, де горіхових дерев нема взагалі, як фари нічного авто освітлюють осінні дерева повз дорогу й очі котів, що сидять на дереві, як злазити і вилазити на високий балкон виноградом, відрізняючи живі гілки від мертвих, обрізаних, які ще чимось тримаються стін, як не можеш позбутися переживання чиєїсь тонкості на пальцях, навіть притискаючи їх один до одного з усієї сили, як пара з горнятка розмочує шкіру над губами і відновлює запахи випадкових ліжок, в яких засинаєш вбраний, як впиваєшся одним ковтком коньяку, тримаючи його надто довго на слизовій у роті, від надміру алкоголю піднебіння затерпло, судини набубнявіли і випнулись у порожнину рота, язик, здивований зміною рельєфу, обмацував піднебіння раз за разом, не зважаючи на шалений спротив Северина;

щоб спинити незворотні зміни середовища, Северин почав ловити і запихати до рота кульки вишневого клею, які прокочувались повз нього ще не надто обсохлими, йому злипалися пальці, губи, він рухався, наче полював на молів, роздушені згустки клейковини натягалися тоненькими нитками, котрі видовжувалися ще більше від провисання, незабаром мережа прозорих волоконець з’єднувала губу з язиком, всі пальці між собою і кожен - з губами; клей прилипав до всього, чого лиш торкався Северин, і плетиво множилося, творячи павутину, густі фарби, хитромудру антену, систему смоляних судин на зрізі сосни, плутанину химерних вузлів чи схему залізничного сполучення довкола великого європейського міста, сфокусовану тінь тонкого крила жука або лабіринти дактилоскопії;

той клей виявився якимось органічним слизом, напевно, перенасиченим розчином гормональних сполук, тисячі різнокольорових і найвишуканіших за формою пилкових зерен, спор, обірваних тичинок, кісточок роздушених ягід і уламків потовчених сухих плодів обсідали сітку щільною одношаровою обгорткою, протискаючись один поміж од ного і захоплюючи найменші вільні відрізки;

багатоколірна суміш галужень гойдалася, вигиналася і провисала, стягувалася і розтягалася, злучалася між собою у нових точках;

стінки насіння набрякали, вбираючи найменші порції вологи, випускали корінці і ризоїди, починали ділитися верхівкові клітини, накладаючись на спотворені контури прорваних стінок, зелені конуси, нитки не витримували тягаря, прогиналися ще більше і рвалися, обривки або з силою притягалися до місця прикріплення, або ж вільно гойдалися, пружинили, як часом тягарці на годинниках, скручувалися у спіралі і клубки, струшуючи проростки;

Северин не знав таких рослин, це означало, що він не був у цьому місці; флористика була для нього радше не порятун ком від хвороби, а системою орієнтирів, як насамперед орієнтирами є у містах всі ратуші, опери, лазаріанни, доміні кани, бернардини, юри і редемптористи;

він сам був ніби паном флористичних реєстрів і одно часно найчастіше повторюваним пунктом реєстру;

хвороба заводила його у паралельний світ рослинних ультраструктур, змушувала до погляду, схиленого до рівня рослин, листок, пагін чи квітку він розумів як ландшафт, а безконечна мінливість аналогії рослинних ультраструктур, - часто рослина від рослини відрізняється більше, ніж рослина від нерослини, - дозволяла орієнтуватися у макроланд шафтах в часі хвороби, коли поле зору зводилося до дискрет них структур;

за кількома зафіксованими морфологічними структу рами Северин визначив флористичну комбінацію, яка є неповторною ознакою місця, він не тільки далі залишився провідником, а й став найціннішим для всіх, кого треба було привести до якоїсь рослини, він почав працювати з ботані ками, фармацевтами, зільниками, гербаристами, квіт никарями, фотографами, флористами;

територія його мозку була субстанцією, де рослини існу вали у невластивий їм спосіб, - зібрані разом, названі, визначені; Северин належав їм, як і вони були його просто рами свідомості, ландшафтом його свідомості; ландшафт - це певна форма досвіду, Северин не знав, де він і що далі робити, нитки застигали, вбудувавши його у непорушний каркас, скручені у спіралі обривки розпростовувалися, твердли і розліталися у різні боки, мов стріли, обмотані різнокольоровою волічкою, проростки випускали бруньки, і з них протискалися пелюстки високогірних квітів - перенасичені яскравими піґментами і вкриті пухом, Севе рин опинився всередині квітучої сфери, ніби заплутався у різдвяній ялинці чи побільшеній схемі клітини;

він знав, що таким квітам можна беззастережно довіряти - цибульковим, опушеним, з похилим стеблом, асиметрич ними квітками, різким кольором і короткочасним цвітінням, але шпильками вже бігали мурашки, вони поїдали пилкові зерна і просвічувалися фіолетово, жовто, оранжево і бордово, вони перелазили на Северина, накреслювали лінії своїх доріг слідом кислоти, немов витравлювали сецесійне тату у вигляді довжелезних плавно вигнутих стебел, до того ж конструкція нагрівалася зсередини від надміру обміну, синтезу і розпаду, аж зеленаві випари ставали очевидними, пахло випраженими сильнодіючими речовинами, і крапель ки соків осідали на легенях;

Северин подивився на себе ззовні, розмістивши точку зору трохи вище на схилі, - він виглядав птахою, розтягне ною кількома шнурами, або високим, а тому перегнутим у кількох місцях, кущиком трави, зафіксованим у гербарному пресі, він віддаляв погляд догори схилом, над самою поверхнею води у потоці, так, ніби той, що дивився, ішов догори задом, не відриваючи погляду від Северина;

або квіти перешкодили все побачити, або просто було вже задалеко, але коли він обернувся, то стояв на самому зламі схилу, Северин кількадесят метрів перебіг вкритими висохлими парками ісландського моху плитами, не збіль шуючи, але й не втрачаючи висоти, пригинаючись, щоб не дати здутися, і вбіг у хмару, яка починалася майже над землею, він ліг на камінь і подивився у шпару між краєм хмари і землею - зміна масштабу не порушила пропорцій: дно хмари було небом, рельєф плити - неправдоподібним лісом лишайникових наростів і зібраною у заглибинах і тріщинах дощівкою - досконалим, аж інстинктивним, але недоступним ландшафтом, шпара нічим не закінчувалася, було дуже тихо, тільки десь у глибині внутрішнього вуха чувся ритм, який співпадав то з тертям плеври, то із силою стулювання повік, а від інтенсивності вдивляння мінявся лиш відтінок сірості хмар - від блискучобілого до мутного, ледь підсвіченого з глибини цитринового, хмари безпосеред ньо натискали на спину, якщо лежати на животі, і їхня поверхня могла вважатися