Посол мертвих - Аскольд Мельничук
Одного разу Алекс і Гетті сиділи в кухні, коли Ада рано повернулася з роботи. Алекс ніколи не міг точно запам’ятати розкладу її роботи. Пол працював на СТО. Несподівано Ада зраділа, побачивши Гетті. Дві блондинки, здається, подобались одна одній.
Розпитавши про матір і про сестер гості, Ада раптом сказала:
— Я маю фотографію Ісуса. Я тобі показувала?
Гетті похитала головою.
Адріана пішла до кімнати і принесла ту саму потерту листівку, яку я роздивлявся минулого літа.
Гетті тихенько розсміялася.
— Це ж намальовано, місіс Крук.
— Я знаю, — зітхнула Адріана, сідаючи на стілець.
Алекс, якому знову стало незручно за матір, підвівся й зібрався вийти.
— Ні, Алексе, я хочу, щоби ти це чув. Налий-но мені води, любий. Дякую.
Тоді вона розвернулася до Гетті, яка перебирала волосся.
— Ми обидві біляві, місіс Крук, — сказала Гетті.
— Колись я була закохана в поета на ім’я Антон, — промовила Ада, уважно дивлячись на дівчину.
Антон був тим самим поетом із Англії, чий візит уже двічі відкладався без пояснення. В Алекса просто кров закипіла: знову цей осоружний старий світ пробирається в його дім. Він відчув, як орда голодних привидів із довгими крейдяними тілами оточує його. Дивився, як вони тягнуть Гетті в човен і везуть кудись у туман, але щойно він розтулив рота, як суворий материн погляд зупинив Алекса. Її потреба паралізувала його.
— Антон жив як гість у великому будинку, що належав одній багатій літній жінці. Ледве чи то був такий великий будинок, як той, де працювала твоя матір, але він стояв у центрі міста. У вітальні були арфа та рояль. На стінах висіли гобелени. Старенька жила сама, з нею були тільки її слуги й Антон. Йому відвели кімнату на горищі. Коли служниця відчиняла мені двері, там пахло часником, а коли вона клала руку мені на плече — то просто лишала на ньому клаптик своєї шкіри… Пам’ятаю, як я підіймалася кам’яними сходами до Антонової кімнати. Запах диму я відчувала ще здалеку. Саме Антон навчив мене палити. Він курив усе: цигарки, люльку, маленькі сигари. Хотів спробувати опію, та не міг його дістати. А ти курила коли-небудь опій, люба?
Гетті, хихикнувши, похитала головою.
— Він писав і писав… Пречудово знав англійську. Читав напам’ять ті вірші, які перекладав. Пальці мав довгі, мовби ніжки в павука. Він показував на вулкан зі сторінок на підлозі — здавалося, над ним так і пашить помаранчевий дим — і казав, що на той один аркуш, який він тримає в руках, пішло десять тисяч списаних.
«А як же хтось про це зможе дізнатися?» — питала я.
«Їм цього й не треба знати. То вже моє діло».
«Але навіщо ти це робиш? Адже це все просто викинуть», — казала я.
«Бо є кілька слів, яких не викинути, якщо вони правильні!»
Він постійно добирав належні слова. Казав, що вони перенесуть його в майбутнє. Казав, що світу нема діла до сліз чи до крові. Світ порахує трупи і назве число: вісім мільйонів. Тут загинуло вісім мільйонів людей. Це залишиться у книжках із історії. А діти питатимуть: «А де це?». Учитель покаже їм на глобусі: «Отут». А дитина: «Ух, як багато народу для такої цяточки. Де ж вони там уміщувалися?». Якщо бодай часточка цієї цятки матиме ім’я, лице, рідну матір — якщо бодай одна людина з тих восьми мільйонів гуляла зі собакою чи проливала каву, поспішаючи на роботу, — то, мабуть, і решта з восьми мільйонів жила десь так… Він подарував мені це і сказав: «Оце єдина у світі фотографія Ісуса». Ми тоді теж сміялися. Мені дуже шкода, що ти його ніколи не зустрічала.
— Яка дивна історія, — сказала Гетті, продовжуючи гратися з волоссям. — Мені тепер треба знайти Пола.
Гетті намалювала на тильному боці Полової долоні мапу Північної Америки. Кісточки опинилися саме там, де нерівний край континенту перетинає Полярне коло.
— Я віддав світу свою руку! — хвалився він нам із Алексом.
Гетті казала, що частково любить Пола за те, що він водночас зрозумілий і химерний. Вони росли по сусідству, а тим часом він походить із місця, відсутнього на мапах, із країни, якої не покажеш на глобусі.
~ ~ ~
Одного задушливого серпневого вечора Гетті прийшла шукати Пола, який пішов на свою СТО. Вона спитала Алекса, чи не хоче той позасмагати на даху. Розігріта смола де-не-де прилипала до ніг. Алекс дивився, як вона стягує зі себе помаранчеву майку та шорти, лишаючись у запраному зеленому бікіні. Вона розстелила червоний рушник і попросила Алекса намастити її кремом для засмаги. «Починай із ніг», — сказала вона, лежачи на животі, й він так і робив, рухаючись від литок до колін. З вулиці долинали голоси та звуки машин, інколи пролітав літак. Вона, заплющивши очі, перевернулася на спину. Він рухався від її плечей униз, дійшов до грудей. Коли Алекс затримався там, вона сказала: «Рухайся, друже, намащуй далі», — й він мастив її нижче, поволі, жалкуючи, що вона виросла не надто високою, тож незабаром буде вже ніде намащувати. Після того Алекс підвівся, очманілий від запаху кокосової олії, прихилився до димаря і задивився на квадрати будинків, що абияк розкинулися до самого сталевого океану. Він гадав, що знає світ — оце шалене місце, де постійно штовхаються та борються за існування, де все похмуро, випадково і схиляє до насильства, й думав: як же його маленька душа витримає це. Та зараз він слухав гудіння літака, напівзаплющивши очі, серце його калатало, й він розумів: секретом тут є Гетті чи хтось такий, як вона — ніжна плоть, невидима енергія кохання пронесе його цим світом безпечно. І він був удячний братові за цей дарунок, за це надвечір’я. Він дізнався інший спосіб зникати. І невдовзі поділився новиною про своє щастя зі мною.
Проте добром це все не скінчилося. Гетті знала, що завжди любить тих, хто згодом залишить її, — така вже її доля. Наприклад, її батько. Її вовк. А розуміючи, що колись вони з Полом теж розійдуться, вирішила
