Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Руслан Найда
Та дороги назад не було, вибір зроблено… Корабель наш таки прибило через півтора місяця до берега неосвоєного тоді острова Сент-Томас (таку назву йому дав Христофор Колумб). Напівживі, але щасливі розбили ми табір. У ті часи більше кораблів тонуло, ніж досягало далеких земель, тому радості нашій не було меж. Десять років облаштовувались, будувались, воювали з карибами, мирились, одружувались з острів’янками, вимирали від лихоманки, народжували дітей… Звели церковцю, заснували місто. Одне слово – колонізували.
Жили мирно, можна сказати процвітали, аж доки англійська корона не розбила нашу іспанську армаду. Доти майже всі Карибські острови належали імперії спаніярдів, моїх предків. Одразу ж Англія, Франція і Голландія повиписували своїм мореплавцям грамоти – дозвіл нещадно нищити всі іспанські кораблі, колонії, поселення й захоплювати землі кожен в ім’я своєї корони… З того й почався великий світовий розподіл Карибських островів. З того й почались пірати…
Європейські корони навіть назву придумали своїм загарбникам у законі – «приватири», тобто приватизатори. Приватири, згідно з грамотами, мали всі права висаджуватись на землі вже колонізовані іспанцями й чинити з ними, як заманеться. А по дорозі вони нищили й топили чужі кораблі в ім’я своїх монархів. Приватир одного короля був піратом для всіх інших королів і попередніх колонізаторів…
Звідти й пішло. Коли на освоєний нами Сент-Томас прибув приватир сер Френсіс Дрейк – він знищив наше місто, церкву, повирізав жінок і дітей. Що нам залишалось? Помста!
Багато минуло часу, доки я зібрав команду, купив корабель на Гіспаньолі – бажання помститись Дрейкові було сильнішим за мене. Часу свого я дочекався. Одного дня мій корабель (під прапором уже відомого на той час Веселого Роджера) розбив і потопив бригантину англійця і самого його відправив до риб…
На землю повертатись мені вже не хотілось, так мий залишились на своїй флотилії під чорним прапором, грабували і мстились за поховані надії на краще…
Саме на цій ноті Мамбиної розповіді у барі з’явився новий відвідувач, замовив рому, отримав його і втупився у плазму телевізора над головою з нудним американським бейсболом. У Есмеральди перед очима ще пропливали картини минувшини, у ту мить вона не сумнівалась, що зустріла не кого іншого, як найлегендарнішого першого пірата. Тим часом Мамба вже звільнився від своїх обов’язків і вмостився навпроти неї з ромом для себе і новим рожевим напоєм для неї. Есмеральді не терпілось дослухати його розповідь.
– На тих каравелах, у тих походах – я й навчився ремесла обеа-мена. Джентльменам фортуни необхідно було привертати до себе удачу. Щоб довше прожити. У мене був талант. І хороший учитель. Він і навчив мене поводитись з духами-джамбі… А якщо знати це ремесло, то жити можна довго-довго…
Тут Мамба по-змовницьки підморгнув і продовжував, а Есмеральда розсміялась – чи то від ще однієї вишеньки, яку знайшла на дні свого напою, чи від того, що бармен ніби прочитав її думку про першого пірата. А той вів собі далі своїм співучим діалектом:
– Згодом у тих англійців з’явилася нова ідея: цукрові плантації. До кінця дев’ятнадцятого століття більше двохсот тисяч чорних рабів з Африки понавозили на острови білі колоністи. У місті, яке я заснував на Сент-Томасі, відкрили найбільший на Карибах невільницький ринок. Хіба для цього я його засновував, те місто? Цукрова тростина ріками пливла в Європу, підживлюючи піратство на морехідних шляхах. Ідеальні умови для процвітання. Ти як думаєш?
Скоро почались повстання, поступово, один за одним острови звільнились від білих колонізаторів, найголовніше – звільнились від принизливого рабства.
Однак влада залишалась у руках білих, вона в них і зараз… Нові володарі, колишні плантатори невдовзі перекваліфікувались і жваво стали торгувати вже цілими островами. Купували за безцінь, продавали, обмінювали. Влаштовували військові бази. Тому так і сталось – одні острови французькі, інші іспанські, мій – ось цей – належить Америці.
Тепер я маю американське громадянство – але навіщо воно мені? У мене є мій острів, море, сонце завтра зійде таке, як ніде в світі, клієнти не переводяться… Хочеш ще вишеньку?
Есмеральда на ту пізню годину вже почувалася дуже втомленою. За одну вечірню розмову їй відкрився цілий острівний світ. Вона заперечливо похитала головою, залишила Мамбі щедрі чайові і побрела в номер відсипатись.
Зранку чекав новий день на острові, в самому центрі історії піратства, на яке вона мала тепер дещо змінений погляд. Слуга одного короля – пірат для іншого.
А щодо Мамби – чи справді він Синя Борода стараннями духів-джамбі? Питання залишилось відкритим. Можливо…
«Скляний палац»О шостій вечора в тісній задушливій бруклінській майстерні під назвою «Скляний Палац» уже вкотре за день настирливо задзвонив телефон. Максим, художник із Києва, відірвався від креслярського столу і, струснувши денну втому, став пробиратись до телефону поміж стелажів зі шматками скла і дзеркал. Обидва його боси застряли в пробці десь на Мангеттені, тому відповісти довелось, хоч і не хотілось.
– Yes? – гримнув Максим в трубку, чекаючи якоїсь неприємності.
Якось одразу він не добрав – Маліка? Та Маліка, яку він знав усе своє дитинство в далекому й улюбленому місті? Молодша сестра його найближчого київського друга? Яким розрядом грому могло її голос занести в це місце, таке відірване від їхнього попереднього життя?
Але людська пам’ять працює дивовижно. Враз Максим згадав, як п’ять років тому Маліка вийшла заміж в Америку і живе тепер у Вашингтоні. Художника огорнула приємна хвиля сентиментального спогаду про їхнє спільне дитинство у вичовганих дворах багатоповерхівок. Про всю їхню ватагу, яка була грозою вулиці Калинової і страшним сном для батьків і вчителів. Відчайдушні шукачі пригод і
