Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова

Ще мить, і Пилат чує другий поштовх, уже в спину. Невільно обертається. Відчуває такий сильний натиск, що в колінах згинаються ноги, і прокуратор таки ступає кілька кроків, а може, лише єдиний крок… за юрбою, «як усі»… І — перший раз у житті — почуває страх… страх перед майбутнім…

Страх не перед смертю, а перед життям!.. Як більшість людей… «як усі!»

Душу обпекло образою, здавило болістю, огорнуло огидою. Аж застогнав. Від цього стогону прокинувся. Бо ж, вертаючись до притомності й недрімного стану, усвідомив собі, що то був його власний голос, спотворений невпізнанно жахом безслівного глухонімого вигуку.

Учора на вечірній прогулянці в садах Пилат сказав:

— Рік приходить до кінця.

— Так! — зітхнула Прокула. — Ще один наш рік Юдеї… Яка втрата часу!

Пилат промовчав і похмурнів.

— Правда! Але ж яка на це рада? Тепер було б не лише безнадійно, а навіть небезпечно тяжіти до Риму: надто вже постаралися приятелі!

А весняні свята неначе поспішали до пасхального молодика, якого всі нетерпеливо чекали. Щоправда, кожну появу нового місячного серпка Палестина вітала радісно. Бо ж кожен новий місяць годилося починати святкуванням. І найбільше річне свято проходило з тим, що мав сповістити день Пасхи. І Палестина завжди чекала Пасхи в радісному напруженні, як єгиптяни — розлиття Нілу.

Тож останніми вечорами старий і малий поглядали на гори: коли, нарешті, на вершках і копцях запалахкотить багаття, запалене по знаку, що розтулить свої сяйливі очі на найвищих верхів’ях Таврійських гір? У ту ж хвилину заблищать маковиці всіх гір і копців Юдеї та Галилеї. Один за одним понесуть звістку все далі й далі, аж перенесеться вона, тієї ж таки ночі, до самого Вавилону. По дорозі ж урочиста новина порадує також і тих, що на кораблях у морі далеко обходять береги аж Малоазійського півострова.

«Ще один наш рік у Юдеї…» — слова Прокули немов ще лунали в Пилатових вухах…

Підняв нахилену над столом голову: сьогодні вона не хотіла займатися урядовими справами.

Обернувся набік і приплющив очі: сліпуче сонячне сяйво лилося широким потоком між колонами й, мов у дзеркалі, відбивалось у блискучій мозаїці підлоги.

Було зайво дивитися на клепсидру: до вечора ще далеко!

Кивнув пальцем на юнака-раба, що, мов стовп, скам’янів у проході між колонами біля входу:

— Сотника Корнелія!

Невільник помітив, що прокуратор примружив очі і, виходячи, затягнув отвори між колонами важкими взористими вавилонськими заслонами.

На купи нагорнених на столі папірусів, на вази із сувоями, на полиці для диптихонів із зізнаннями свідків упала тінь.

«Alea jacta est!»[58] — Здається, що один уже буде в руках! — сказав собі в дусі. — У всякому разі, вимоги Єрусалима, а з ними й вимоги тетрарха, жидівського симпатика, виконано. Прапори римських легій, ті ненависні їм знамена[59], сьогодні будуть перенесені до Цезареї. Подивимось, як стравлять цю зміну місця сігнумів юдеї зі своїм велехитрим тетрархом!

Потягнувся й нечинно чекав.

«А все ж таки: яка втрата часу!» — настирливою мухою знов пролетіло над головою.

Струнка, мов із криці кована, постать сотника Секста Корнелія стояла між колонами.

Прокуратор оглянув його, як статую, на яку завжди приємно дивитися, хоч і знайома в ній кожна риса. І той надійний, ясний погляд сивих; прозорих, як у орла, очей… І широкий розмах, як розправлені крила, брів… І усміх, щирий та простий, не вивчений, як у придворних ідумейців. Усміх, що враз змінює поважне центуріонове обличчя на приятельське, принадне, відкрите й миле, немов освітлене сонцем, що зненацька вийшло з-за хмари.

Пилат любив Секста і за той ясний погляд, і за перевірену, певну, шляхетну вдачу. Знав, що сотник ніколи не відступить від правди і не угнеться лукаво перед старшими й дужчими.

— Все вже готове до вирушення прапорів?

— Так, clarissime. Незабаром похід вирушить. Відціль піде далі.

— Пам’ятаєш, що в Тиверіаді має бути найпоказніше?

— Буде! — ледве посміхнувся Корнелій. — Я подбав, щоб святкували якнайліпше й… найщиріше… Я подбав про все.

— І я подбаю, щоб було відзначено «синівську любов» тетрарха до божественного цезаря… Тому хочу, щоб осередником святкувань була саме Тиверіада, цей «славнозвісний двір» Ірода Антипи, — сказав з підкресленою іронією прокуратор.

— Сідай, — запросив сотника рухом. — А поставлено вже статую цезаря, що тоді була знищена землетрусом?

— Кляріссімус ще не знав? — здивовано підняв брови Корнелій. — Таж божественний цезар рішуче противиться перебуванню в тетрарховім цирку! Щойно перед трьома днями в нову статую вдруге ударив грім[60]. Тепер із поспіхом роблять нову, вже третю за чергою, — на святкуваннях вона знову стоятиме там.

— Ти, Сексте, знаєш ліпше, ніж я, — перейшов на тон дружньої розмови Понтій. — З’ясуй же мені: чому цих юдеїв так лякає божественність цезаря, якому вони, — це стверджую! — коряться слухняно? Чи ж тоді не ліпше коритись істоті божественній, ніж людській?

Корнелій хвилинку подумав й відповів спокійно та поважно:

— Це звичайна річ — шукати божественного для того, хто намагається піднятися вгору.

І враз змінив тон, подаючи невеличкий сувій:

— Ось списки на donatum, грошеві подарунки воякам на свята, на офіри й на частування.

Пилат, своїм звичаєм, двічі притакнув головою й читав голосно:

— «На роздачу м’яса й вина, на офіри та аромат чотирьох таборових вівтарів: першого — Перемоги, другого — Честі, третього — Сміливості й четвертого — Карності…»

Поклав