Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

з моїх рук, бо вага волини — це особлива вага. Не важка, але особлива — холодна, гладка і міцна. Волина не слухається твоїх пальців, якщо ті’ки твоя рука спочатку не доведе, що може впоратися з нею. Я пам’ятаю, як волина вислизає з моєї руки, а Джосі Вейлз підстрибує. Загалом Джосі Вейлз не підстрибує. «Востаннє таке сталося, коли я собі відстрелив чотири пальці», — каже він і підбирає зброю. Я хочу спитати, чи не від то’о він і кульгає. Джосі Вейлз нагадує м’ні, що він вчить мене, як користуватися волиною, щоб палити з неї у вилупків із ННП, якщо ті щось утнуть, і що скоро настане моя черга захищати Копенгаген, особливо якщо ворог прийде із сусідніх кухонь, а не з навколишніх пустель. Джосі Вейлз ніколи не висловлюється музично, як Папа Ло чи ти, тому я сміюся й отримую від нього ляпас. «Не виказуй неповагу до дона», — каже він. Я хочу сказати, що він не дон, але мовчу. «Готов бути чоловіком?» — питає він. Я кажу, що й так чоловік, але не встигаю скінчити, як він тицяє в мою скроню волину. Клац. Пам’ятаю, я сильно напружився й почав молити себе самого: «Будь ласка, не сци, будь ласка, не сци, не поводься як п’ятиліток, готовий напудити в штани».

Папа Ло завалив би мене так швидко й так різко, наче ця ідея щойно спала йому на думку. Але якби він захотів убити тебе в п’ятницю, він би думав над цим, зважував, відміряв, планував ще з понеділка. Джосі Вейлз інакший. Джосі Вейлз не думає — він просто стріляє. Я дивлюся на чорне «О» дула і знаю: він може завалити мене прямо зараз, а потім сказати Папі Ло будь-що. А може й не сказати. Ніхто не годен вгадати, що в Джосі Вейлза в голові. Все ще тримаючи волину біля моєї скроні, він хапає мене за пояс штанів — і тягне, поки не відлітає ґудзик. У мене тільки троє трусів, більше взяти ніде, і я вдягаю їх ті’ки тоді, як тре’ вийти з гето. Джосі Вейлз хапає за труси — і зриває. Дивиться знизу вгору, тоді згори вниз — і сміється. «Ще не чоловік, але вже скоро, скоро. Я тебе ним зроблю, — каже. — Ти готов бути чоловіком?» — знов питає. Я подумав, він має на увазі політику, ну, щось типу того як питає Майкл Менлі: «Ти хочеш кращого майбутнього, товаришу?» Тож я киваю; він виходить назовні, і я йду за ним вулицею, якою більше ніхто не їздить — надто часто тут стріляють; будинків довкола нема, ті’ки купа піску та блоки, які завезли, щоб збудувати казенні квартири, але тепер, мабуть, уряд цього робить не буде, бо ж ми — за ЛПЯ.

Я йду за ним вулицею до місця, де вона, здається, закінчується, на колії, що розтинають Кінгстон зі сходу на захід. За колією, як стати на південь, ніщо не заважає бачити море. А от Кінгстон може затулити море собою, тож можна жити біля води, але на’іть забути, що ти — на острові. В гето є хлопці, які щодня бігають до моря і пірнають у воду, щоб щось забути. Про них я думаю тільки коли дивлюся на море. Сонце саме сідало, але від нього все ще було жарко, і повітря пахло рибою. Джосі Вейлз повертає ліворуч, і пірнає в маленьку халупу, в якій колись давно рано-вранці вставав чоловік, щоб перекривати дорогу для проїзду потяга. Входити за ним він м’ні на’іть не казав. Коли я нарешті заходжу всередину, він дивиться на мене так, наче ждав цього весь день.

У приміщенні вже темно, і підлога скрипить і потріскує. Він запалює сірник, і я спочатку бачу шкіру, спітнілу і блискучу. Дивно: після запаху поту невдовзі відчувається запах сечі; це сциклиння з підлоги, не надто давнє. Обісцявся отой голий пацан у кутку, що лежить на животі. Джосі Вейлз чи хтось інший прив’язав йому руку до ноги — так, що це скидається на зігнутий лук з людини. Джосі Вейлз вказує на купку одягу на підлозі, а потім волиною на мене: «Підбери. Він, можливо, твого розміру. Тепер у тебе трусів буде четверо», — каже, хоч я не пам’ятаю, щоб комусь говорив, скільки маю трусів. Я нагинаюся підібрати, і тут Джосі Вейлз стріляє. Куля дзенькає об підлогу, і ми з тим хлопцем аж підскакуємо. «Ану пожди, вилупку. Ти ще не довів, що ти — чоловік». Я дивлюся на нього — високий, з лисою головою, яку йому голить щотижня його жінка. Брунатний, самі м’язи, тоді як Папа Ло — чорний і товстий. Коли Джосі Вейлз сміється, він схожий на китайозу, але сказати йому про це не можна — пристрелить, бо китайози мають маленькі, як горбики, члени, не те що чорні чоловіки.

«Бачиш, які багаті в Ремі хлопці? От ти со’ї мо’еш купити джинси, га? „Фіоруччі“[67] якесь барахло. Бачиш, на що тринькає пацан з Реми свої тридцять срібняків?» Джосі Вейлз знає, вважай, усі бренди одягу: йому жінка приносить їх з фабрики, де працює, а фабрика надсилає одяг у Америку, щоб там народ міг форсити в ньому на дискотеках, — от як воно в тій Америці. Всі це знають, бо вона всім розказує. А ти тут, якщо хочеш такий прикид, спершу, бомбоклат, яйця собі відрости. «Ну, вперед», — каже Джосі й пхає в мою руку волину. Я чую: пацан плаче. Він з Реми, а я звідти нікого не знаю. Та й з Восьми Провулків, напевно, нікого б не впізнав, якби зараз побачив. «Ну, вперед», — повторює Джосі Вейлз. Вага волини — особлива вага. А може, це щось інше — відчуття, що коли ти тримаєш волину, то насправді це не ти її держиш, а вона тебе. «Зараз же, вперед, або я тут вами обома займуся», — каже Джосі Вейлз. Я підходжу прямо до пацана, чую, як від нього тхне потом, сечею і ще чимось, — і тисну на собачку. Хлоп не кричить, не верещить і не ойкає, як у кіно з Гаррі Каллаганом, де той убиває хлопчика. Він просто смикається і завмирає. Волина в моїй руці теж смикається, жорстко так, — але й постріл не бабахає, як у Гаррі Каллагана: там луна від нього розходиться аж до кінця фільму, а тут — наче дві дошки