Аеропорт - Артур Хейлі

повернення до Лінкольна; та зрештою літак полетить знову. Йому не спадало на думку, що загрози бомби може не вдатися позбутись швидко чи що з цією проблемою не вдасться покінчити так легко, як з більшістю інших. Біля Демереста Енсон Гарріс досі виконував м’який розворот, тільки злегка накреняючи літак. То був ідеальний розворот, точно виконаний, як підтверджував покажчик повороту і ковзання — дідусь авіаційних льотних приладів, який досі використовували в сучасних реактивних літаках, як і в «Духу Сент-Луїса» Ліндберга213 та повітряних суднах до нього. Стрілка була схилена, а кулька чітко по центру. Але тільки компас і гіроскоп зраджували протяжність розвороту — вони свідчили, що Рейс Два відхиляється від курсу на сто вісімдесят градусів. Гарріс заявив, що пасажири не помітять зміни курсу, і він мав рацію — хіба що хтось, хто визирає з вікна салону, знається на розташуванні зірок і місяця відносно західних та східних курсів. Ця людина помітила б зміну, але на такий ризик можна піти; на щастя, землю закривали щільні хмари, тож ніхто не зможе помітити міста. Тепер Гарріс також починав скидати висоту, ніс літака дещо знижувався, поки важелі керування двигунами були відтягнуті назад зовсім трішки, так, щоб гул двигунів майже зовсім не відрізнявся від звичайного під час польоту. Гарріс зосередився, керуючи з точністю підручника, ігноруючи Ґвен і Демереста.

Ґвен повернула блокнот.

— Мені потрібно, — сказав Демерест, — щоб ти пішла назад і знайшла цього чоловіка. Глянь, чи видно поблизу ту валізку і чи є можливість її відібрати. Сама розумієш, жоден з нас не може туди піти — принаймні поки що, — бо ми його злякаємо.

— Так, — відказала Ґвен. — Я розумію. Але й мені не треба йти.

— Чому?

Вона тихо промовила:

— Я вже знаю, де він сидить. Місце номер чотир­на­дцять А.

Вернон Демерест кинув на неї уважний погляд.

— Я можу не казати тобі, наскільки це важливо. Якщо маєш якісь сумніви, то повернися і перевір ще раз.

— Жодних сумнівів.

Десь пів години тому, пояснила Ґвен, після подачі вечері у першому класі, вона пішла до задньої частини, в туристичний клас, щоби підсобити там. Один з пасажирів — у кріслі біля вікна, в лівому ряду — задрімав. Коли Ґвен до нього звернулася, той миттєво прокинувся. Він дбайливо тримав невеликий дипломат на колінах, і Ґвен запропонувала взяти його або щоби чоловік його відставив, поки вечерятиме. Пасажир відмовився. Він продовжував тримати дипломат на місці, й вона помітила, що він стискає його так, ніби там щось важливе. Пізніше, замість того щоби скористатися відкидним столиком на спинці сидіння попереду, він поклав вечерю на дипломат, який так і лежав на колінах. Звикла до дивацтв пасажирів Ґвен швидко забула про цю подію, хоча чоловіка запам’ятала добре. Опис у повідомленні збігався.

— Я також запам’ятала його тому, що він сидить просто поруч із бабусею-безбілетницею.

— У кріслі біля вікна, так?

— Так.

— Так важче буде дотягнутися і вихопити. — Демерест пригадав частину повідомлення від керівника ТУО: ЯКЩО ПРИПУЩЕННЯ ПРАВИЛЬНЕ, СКОРІШ ЗА ВСЕ ДЕТОНАТОР ВИБУХІВКИ ПЕРЕБУВАТИМЕ ПОЗА ДИПЛОМАТОМ, У ПРЯМІЙ ДОСЯЖНОСТІ. ОТОЖ БУДЬТЕ МАКСИМАЛЬНО ОБЕРЕЖНІ У СПРОБІ ВІДІ­БРАТИ ДИПЛОМАТ СИЛОЮ. Він подумав, що Ґвен також згадує це попередження.

Вперше за весь час відчуття не страху, проте сумніву вторглося у його роздуми. Страх може ще з’явитися, але не зараз. Чи є можливість, що загроза бомби може виявитися більше, ніж просто загрозою? Вернон Демерест думав та говорив про такі ситуації досить часто, та все одно не міг направду повірити, що це може відбуватися з ним.

Енсон Гарріс поступово виходив з розвороту, так само м’яко, як і починав його. Тепер літак повністю розвернувся.

Знову залунав дзвінок системи вибіркового виклику. Демерест подав жест Саєві Джордану, який перемкнув радіо­приймач і відповів, а тоді почав записувати повідомлення.

Енсон Гарріс знову говорив з Торонтським центром керування повітряним рухом.

— Я от думаю, — сказав Вернон Демерест Ґвен, — чи є можливість вивести тих двох людей біля Ґерреро з їхніх місць. Так він залишиться сам, біля двох порожніх сидінь. Тоді хтось із нас міг би підкрастися ззаду, схилитися і вихопити.

— Він щось запідозрить, — рішуче заперечила Ґвен. — Я впевнена в цьому. Він зараз дуже знервований. Як тільки ми відведемо кудись цих людей, яку би причину не вигадали, він відчує, що щось не так, спостерігатиме й чекатиме.

Бортінженер передав повідомлення системи вибіркового виклику, яке перед тим записав. Воно було від керівника ТУО Лінкольна. Піднісши його до світла, Ґвен з Демерестом разом прочитали.

 

НОВА ІНФОРМАЦІЯ ПОКАЗУЄ, ЩО ПОПЕРЕДНЯ ЙМОВІРНІСТЬ НАЯВНОСТІ ВИБУХОВОГО ПРИСТРОЮ В ПАСАЖИРА ҐЕРРЕРО ТЕПЕР — СЕРЙОЗНА МОЖЛИВІСТЬ. ПАСАЖИР СКОРІШ ЗА ВСЕ ПСИХІЧНО НЕВРІВНОВАЖЕНИЙ, У РОЗПАЧІ. ПОВТОРЮЮ ПОПЕРЕДНЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ: ДІ­ЯТИ З МАКСИМАЛЬНОЮ ОБЕРЕЖНІСТЮ. ХАЙ ВАМ ЩАСТИТЬ.

 

— Подобаються оті останні слова, — сказав Сай Джордан. — Дуже миле побажання для нас.

Демерест грубо відрізав:

— Заткнися!

На кілька секунд — окрім звичних звуків кабіни екі­пажу — запанувала тиша.

— Якби ж був якийсь інший спосіб, — повільно промовив Демерест, — хитрістю змусити відпустити дип­ломат. Нам знадобляться лічені секунди, щоби схопити його та забрати подалі… якщо діятимемо швидко, двох секунд вистачить.

Ґвен зазначила:

— Він не відклав його, навіть коли…

— Та знаю я! Знаю. Просто думаю, все. — Він замовк. — Так, ще раз. Між Ґерреро і проходом — двоє людей. Один з них…