Схід - Анджей Стасюк
Але всупереч безодні, яка відкривалася при фундаментах світу, день був величезний і ясний. Сяйвом із Волинської височини тягнуло, як вітром. У Грубешові біля костелу стояли біля «пасата» хлопці в обтислому одязі. Двері авта були відчинені, і гуділи баси. Хлопці прислухалися і щось регулювали. Костел стояв на високому березі Гучви. Люди йшли з кошиками, але кудись вбік, бо свячення, мабуть, відбувалося просто неба, біля дзвіниці, тож коло Гробу Господнього було не людно. Самі лиш старі жінки, тобто так, як у житті. Адже у селах біля небіжчика теж чували бабки і тітки, запалюючи свічки і шепочучи молитви. Так було і тут. У холоді, у півтемряві, у тиші. Гріб був простий. Лише останки і квіти. На стіні над ним висіла картина. Біблійна сцена з пустелею, скелею і гробницею, до якої простував темноволосий люд у білих шатах. Так все починалося — у далекій землі, без нашої участі. Прийшло до нас з давнини і здалека. Над Гучву, і тепер тут плачуть. Що його вбили. А самі ні при чому. Чекали на готове. Наївні і невинні на віки віків. Я лиш хвильку перепочиваю і відразу далі. Шукаю сімдесят четверту. Дорогою минаю церкву серед високих дерев. Вона блякне, рудіє. Місто відразу закінчується, пастораль, колони, балюстради, старання. Я виїжджаю, звертаю на заправку, щоб взяти подвійне еспресо в картоннім горнятку. П’ю похапцем і ледь не ошпарююсь, бо хочу мати світлий розум у цей найтемніший день на світі. Аби все те, що я бачу і чую, входило глибше. Аби прошивало наскрізь. Оскільки нічого іншого ми зробити не можемо. Справа починається низьке зелене пасовище зі стадами гусей. Все правильно. Тепер Гусинне. Голубі і склянисті розливи Бугу. Ріка дитинства, немов судина в тілі. Можливо, перша ріка в житті, яку я побачив. Адже коли ми мешкали на Ґрохуві,[3] то цілком міг не бачити Вісли. Ти запаковувала мене в конверт, і гайда на схід. Вантажівками із залізною драбинкою, якими селяни-робітники поверталися з роботи. І ми серед них. Я в конверті, ти в пальтечку з хутряним комірчиком, а на голові хустка. На схід. Аби я, немов Антей, міг торкнутися тих земель. Машиною «Люблін», машиною «Стар», на дерев’яній лавці. Мені здається, що дотепер пам’ятаю запах тих тіл, одягу, вихлопів. І тепер, як тільки бачу Буг, вертаюся в часі назад. Набираюся сили. Думаю, що я зміг би все те, що відбулося, запам’ятати наново, ще сильніше. Може, я був сліпий, як кошеня, і коли вперше розплющив очі, то там плив Буг. Я виглядав з конверта. П’ять хвилин від дерев’яної хати. Через піщану гору, і вже починалася суха рівнина, де через кілька років я знаходив скаменілі удари блискавки. Але тепер знаходжу поворот на вісімсот шістнадцяту, і відразу починається Городло. Перед низьким будинком з бетонної цегли висять два мундири пожежників. Сохнуть на сонці і на вітрі. Пісок на подвір’ї майже білий. Довкола нікого нема, і тільки ці чорно-салатові, фосфоризовані уніформи тривожно лопочуть посеред безлюдного краєвиду. З правого боку знову з’являється ріка. Цього дня Він заходить до пекла, але я чомусь не можу знайти у Городлі костелу, тож їду далі на північ і щойно у Дубєнці натрапляю на святиню. Біла, скромна, бароко, необароко, стоїть дещо на узбіччі. Всередині пахне вологою і східним занепадом. На хорах облущується орган, наче покинута дитяча іграшка. Порожньо. Троє людей. Двоє пожежників у таких уніформах, як ті, що сушилися. Стоять на варті біля гробу, але якось дивно. Напевно, з поваги повернулися обличчями до ніші з гробом, а задом до решти світу, тож як варта вони радше ні до чого. І знову стара жінка з вервицею. Зернини повільно висипаються з її долоні. І тихо, дійсно, як після смерті, але крізь вікна ллється гарне світло. Всі троє — неначе образ. Я опустився на коліна трохи далі, щоб не порушити композицію. Зрештою, був тут проїздом. Коричневий папір для пакунків імітував скелі, але білі квіти у вазонках здавалися живими. Тільки тіло, зняте з хреста, і більше нічого. Може, саме так Він має являтися зі своїм життям або смертю. В тиші, на самоті, у пустці. А не перед ревучими натовпами, які вже як зберуться, то врешті починають кричати це своє «Розіпни!». Байдуже кого. Як у цьому радіо. Коли промовляють ті з глибин своєї самотності, ніколи не кажуть «ми». Вони дзвонять з темряви своєї долі. Дзвонять із-за горизонту. А тоді озивається редактор зі своєю мерзенною балаканиною, з тією клейкою мовою, яка ледве повертається, ледве бреде, лиш вимазує все, чого торкнеться. Існують тільки «вони» і «ми». І ані живої душі. Ніби ніякий Бог не втілився в чоловіка, а має лиш з’явитися на виклик, щоби пригнобити «отих» і возвеличити «наших». Буг простягає свої зелені рамена вздовж старого шосе, крізь цей одноповерховий край, жадібний втіхи, а я вислуховую на ультракоротких хвилях диявольську, ненависну бесіду, що ведеться в ім’я релігії, яка стверджує, що «спочатку було слово». Ультракороткі все витримують, як папір, мабуть, ще й зі всією байдужістю розвіюють отруту над Україною і Білоруссю. Господи, знаю, що ти зайнятий, що не маєш часу, що сьогодні опускаєшся в пекло, але вважаю, що Ти повинен розігнати мій народ на всі чотири сторони. Ти мусиш прогнати його від себе, як тих крамарів із храму. Вигнати їх в якусь пустелю, щоб тинялися, як євреї. Аби їм не здавалося, що мають до Тебе якийсь груповий доступ, що Ти будеш розглядати їх купно і зараховувати їм всі ті племінні заслуги, які вони собі вигадують, приписують і потім у них вірять, вважаючи, що це заслуги перед Тобою. Господи, на Твоєму місці я розігнав би їх по цілім світі на тисячоліття, як народ Ізраїлю. І щойно тоді з’ясувалося б, чого вони варті. Якби вони не мали цих своїх Мазовша, Кєлєцького, Ґрюнвальда, всіх цих листопадів, січнів і вереснів, що куряться димом горілого м’яса, от тоді би з’ясувалося. Якби вони не мали нічого. Не мали б для свого оправдання жодного росіянина, ні німця, ні єврея, ані того свого папи для поганського культу, лише пісок на сто кілометрів, тоді було би ясно, чи вони
