Львівська пані - Юрко Сангал

очима, хоч би як її не розбирали й не підкопували. Божа благодать виходить із Христа, який собі щось думає, наповнює місто божественною красою, від чого у Львові такі одухотворені камениці. Варто побачити лише каплицю Боїмів, аби пересвідчитися в цьому, а ввійшовши в неї, ще й відчути силу духовного творіння, яким просякнутий весь древній Львів. Сучасні люди занадто приземлені, аби спромогтися на таке чудо. Дивно, що ця каплиця для мертвих, а в ній у десятки разів більше життя, ніж у будь-якому житловому будинку. Здається, саме тут зникає межа між смертю і життям. Тому-то, можливо, з тильної сторони каплиці — шумне вуличне життя, а як заходиш у її дворик, то потрапляєш у вічний спокій. Цей спокій може порушуватися хіба що звучанням органа під час богослужіння в Катедрі, яка стоїть поряд з каплицею й невидимими нитками пов’язана з нею.

Якщо зазирнеш до Катедри, то зразу скинеш із себе весь побутовий тягар буття, і звук органа знесе тебе так високо, що забудеш все на світі, особливо те, що найбільше мучить душу. Від Катедри я полетіла б на площу Ринок, присіла б коло Нептуна і помахала ногами, радіючи його присутності. Облетівши площу, я знялася б на саму Ратушу, аби роздивитися, куди ще маю прямувати. Конче вступлю в Італійський дворик, бо де ще так тихо-мирно можна посидіти, як не у ньому? Саме там час має здатність зупинятися й цілком не хвилювати своїм перебігом. Іноді у цьому дворику лунає флейта, й солодко лоскоче душу, а часом скрипка легким болем продирає її до самого денця… Звідти лечу до башти Корнякта, що здіймається вгору, як таємна вісь, навколо якої все обертається. Ударю у дзвона Кирило, аби пробудити духів башти, які розносять звістку по цілому Львову. Станцюю з ними танок, від якого в людей будуть народжуватися діти, і радість життям охопить місто. Неодмінно спущуся до каплиці Трьох Святителів, аби заспокоїти дух, і від неї зайти в Успенію — відмолити душу в Бога. Запалю геть усі свічки, бо саме в їхньому вогні Бог оголює свою натуру. Схилю коліна, лише губами промовлю «Отче наш» і поцілую землю. А далі пожену до Домінікана, цього велетня краси, і буду милуватися ним так, як дівчина милується своїм нареченим. Він вабить до себе, ніжить своїм теплим каменем і голубить позолотою, як це коханий робить ласками та подарунками із золота, бо не хоче, аби ти від нього йшла. А я така щаслива в його обіймах, що готова йому віддатися назавше, і стояти тут, як скульптура якоїсь панни. Та це потім, а зараз мушу злітати ще до Вірменки — цієї маленької моєї подруги, яка завжди була мені розрадою: лише притулюся чолом до її стіни — і вона вже тулить до себе мою душу, щось нашіптує їй, чого голова ніяк не розуміє, зате серце стає таким бадьорим, ніби маю вічно жити.

І я, немов на крилах, рухаюся далі, проминаючи Преображенську, Драматичний театр, аби, як ця богиня, вмоститися над Оперним театром і світитися променистим сяйвом сонця. Хотіла б і я тут стояти пам’ятником, спостерігати, як вічно змінюється світ. Ось тече нескінченний людський потік, схожий на той, що колись котив тут справжні води. Люди йдуть собі та йдуть, і саме біля Оперного вже не задумуються, власне куди вони йдуть, а лише переживають внутрішню насиченість і задоволення. День їм видався змістовним, бо вони мали змогу пройтися цим краєм! А коли заглянеш усередину будівлі Оперного театру, то зразу забудеш зовнішній світ. Тут танцювати хочеться не тільки на сцені, а й у фойє, на сходах, у проходах, уже не кажучи про Дзеркальну залу, в якій перетворитися б на сонячного зайчика і стрибати по всіх стінах та стелях, торкаючись цієї краси, і веселим блиманням віддзеркалюватися навсібіч. А потім пірнути в саму залу і перетворитися на Аїду, яка із силою нестримної бурі проноситься крізь життя під акомпанемент громового гуркоту голосів чоловічого хору, котрий то підносить її до висот земного щастя, то розбиває об хвилі моря людських незгод, то опускає у безодню любовного виру, але завжди прославляє як героїню. Після солодкої знемоги від небуденного світу Оперного я повертаю праворуч до заспокійливих стін монастиря Кларисок, де забуваю геть усе, навіть себе, і розчиняюся в подиху чогось неземного. Коли приходжу до тями, то злітаю до руїн Високого Замку, аби побачити Львів на повен зріст і перейнятися його огромом. Далі, як дурна, скачу по горбах Кайзервальду і дико верещу всіма звуками лісу — по-весняному пробуджую природу. Вдихнувши на повні груди запах сосни і квітів, я, непритомна від блаженства, падаю горілиць на траву, якийсь час спостерігаю за плином хмаринок у синьому небі, а далі у мріях вибудовую з них замки й цілі міста — такі, як і наш Львів.

Прокинувшись від дивного внутрішнього поштовху, я схоплююся на ноги, і, підстрибуючи від радості, ніби відриваючись від земної поверхні, біжу вниз, де натрапляю на костел Святого Антонія, того самого святого, в якого дівчата випрошували собі нареченого, а бідні — багатства. Я ж попросила у святого Антонія вічного життя у Львові.

Відтак я пустилася в напрямку Личаківського кладовища. Моя радість щезла, мій біг-лет стишився до спокійної ходи, і я задумалася… Саме тут — уся загадка життя, яку ніколи не розгадаєш, розриваючи могилу, а дещо можеш знайти, розкопуючи власну душу… Поки ще живеш. Навколо — всіяна трупами земля, що зрослася з пам’ятниками, в основі довершеної краси яких — бажання перемогти смерть. Та хіба здатна краса, хоч вона й рятує світ, перемогти смерть?! А може, й недарма люди нестримно прагнуть до краси, вбачаючи в ній ознаки вічного. Можливо, саме тут, на Личаківському цвинтарі, смерть поєдналася з вічним у красі. І найбільше її, краси, у скульптурах, які немилосердно вказують, нагадують, застерігають… Тож ти жертвуєш життям квітів, кладучи їх на могилу близької людини, аби їхньою красою вгамувати смерть… Покидаючи це місце, ніколи не треба забувати, що колись повернешся сюди назавше.

Але потрапивши знову в галасливий, повний життя потік вулиці, не те що забуваєш — навіть не віриш, що десь може бути смерть. І яка ж я рада, що ще живу, що можу вдихати повітря на повні груди, торкатися розмаїтих речей, через дотик до яких відчувати й себе, говорити до когось,