Дім у Бейтінг Голлов - Василь Махно

- Але треба у щось складати одяг.

- Я не думаю, що ми тут надовго...

Після нічної зливи, що прошуміла над містом, на другому поверсі вілли було душно. І господар дому, розсунувши важкі штори, повідчиняв вікна. Над дахами будинків кружляли голуби, а з боку Серету в повітрі висів глиняний запах річки.

На бюрку підполковника лежав плакат про загальну мобілізацію, оголошену міністром військових справ, перший день якої буде завтра, 31 серпня. З Варшави по радіо передавали «Dziennik poranny». Прослухавши радіоновини, він пробіг очима першу сторінку газети і зупинився на невеличкому повідомленні з Катовиць: у Сем’яновицях знайдено сімдесят два пістолети і кілька тисяч набоїв у євангелістському костелі.

Потім - підійшов до високого, майже у повний зріст, вікна і побачив, що вуличкою біжить до своєї крамниці Моше Зальцінґер, в якого його служниця, молода дівчина Параска з Білобожниці, щоп’ятниці купувала рибу. «Щось зарано поспішає до крамниці», -подумав підполковник. Параска казала, що Зальцінґер відчиняє свою крамницю приблизно о дев’ятій ранку. «Ага, за два тижні - Рош ха-Шана, - згадав Котарба. - Ось чому Моше поспішає спродати свій товар». Дві горлиці прилетіли на замшілий від дощів і снігів черепичний дах сусіднього будинку. І всівшись, завмерли. Підполковник вдихнув серпневого повітря і зачинив вікно.

Перед віллою, у службовому автомобілі Fiat 518, Котарбу чекали другий ад’ютант поручник Вацлав Добровольський і водій Міхал. Штаб полку в Чорткові розташовувався за будинком Окружного суду. Триста метрів від вулиці Ґрюндвальдської. Інколи Котарба ходив пішки до штабу. Тоді його супроводжували або перший ад’ютант капітан Едвард Маржис, або другий - поручник Вацлав Добровольський. І цього ранку Котарба міг би перейтися до штабу пішки. Полк, яким він командував, обороняв кордон у трьох напрямках - Скалат, Копиченці й Борщів. Сидячи на задньому сидінні авто, Котарба вислухав рапорт поручника Добровольського і наказав їхати до Копичинець. «Якими ж вулицями я біжу?» - запитував себе. Авто прямувало до копичинецького мосту.

За годину вони дісталися Копичинець, а ще за годину - до прикордонних постерунків над Збручем. За день встигли об’їхати два - у Шидлівцях і Зеленій. Капітан Войцех Конколевський, командир батальйону «Копиченці», за обідом доповів про ситуацію на кордоні. У товаристві Конколевського і Добровольського Марцелій Котарба вдивлявся у похилі простори над Збручем. Там, на протилежному березі річки, навпроти підполковника, стояв радянський прикордонник, а вздовж кордону стирчав колючий дріт, яким совіти обмотали низькі дерев’яні стовпчики. Далі було поле, колгоспники збирали картоплю. Підполковник Котарба побачив пожовклий гай за полем і зловив на собі погляд радянського прикордонника, який чатував біля прикордонного стовпа. Двометрова завширшки річка пливла вздовж польсько-радянського кордону. І прикордонники зазирали один одному просто в очі. Молоде обличчя червоноармійця зацікавлено розглядало Котарбині офіцерські чоботи, начищені до дзеркального блиску. І коли Котарба обернувся спиною, річковий птах просвистів крильми з очеретяних заростей і перелетів кордон без перешкоди.

Марцелій Котарба повернувся до Чорткова пізно вночі.

Прибравши зі столу вечерю, залишену Параскою, що цієї ночі ночувала вдома у Білобожниці, кинув на широкий стіл військову мапу. Запалив сиґарету, необережно обпікши палець сірником, і жирним олівцем обвів на мапі прикордонну ділянку, за яку він відповідав персонально перед країною.

На Ґрюндвальдській лежав брудний річковий туман і тиша вбирала у себе посвисти потягів і шум електростанції. Сонні горлиці терли крилами об ринви вілли. «Ось чого вони чекали зранку, - подумав Котарба. - Чекали поки я вийду, облюбували піддашшя». Він давно запримітив горлиць і спостерігав за ними кожного ранку. Був здивований, що ця горлича пара перебралася з лісу до міста.

Втома валила підполковника з ніг.

Домініканський костел продирав хмари високим шпилем; коли вони звалювалися на місто зі східного берега Серету, то одна частина міста мокла під дощем, а інша, ближче колії, бувала суха, як будякове бадилля. Дзвони церков, що вросли у чортківський ґрунт, розливалися по всіх вуличках. Дзвонарі особливо били на Різдво та на Великдень. І металеві звуки дзвонів, відбиваючись від високого берега Серету разом із дощем, якщо це було літо, або зі снігом, якщо була зима, - поверталися до міста. Стара синагога у єврейській дільниці загубилася там серед кривих вуличок, які збігали до річки. Влітку вона була схожа на заклопотану єврейку посеред великого двору, а взимі -на мірошника, обсипаного мукою. Нова ж божниця, за запліччям якої поруйнований палац, що до 1915 року належав рабинові, світилася на цілу околицю.

Усі знали, що євреї відчиняють світ істини ключами від своїх синагог, а поляки й українці - ключами від костелу та церкви. Ключі ж вони замовляли в одних і тих самих чортківських ковалів. Але рабини поарамейському славили Господа і створений ним світ, а ксьондзи зі священиками своїми мовами співали акафісти й псалми, теж славлячи Господа. І шлюби, і похорони ними відправлялися по-різному. Було одне небо і Серет був один. І міський годинник на Ратуші, наче й заведений для того, щоби час міста і кожного його мешканця пантрував Господь.

У травні бачили над містом комету, що залетіла в Серет. Казали, що тої ночі, коли комета впала у Серет, річка світилася діамантами, а в риб були золоті очі. Шепталися по вулицях про знаки й знамення. Навіть євреї повитягували свої найдавніші книжки, а чортківський ребе вишукував там пророцтва й знамення. Моше Зальцінґер тоді бігав до Серету, сподіваючись виловити хоч діамантову дрібку з води чи рибу, в якої золоті очі.

Коли до ребе прийшов Моше Зальцінґер, той, що намагався виїхати до Америки, ребе стояв над Серетом за плечима Старої синагоги. Потім вони зайшли до ребе в будинок. Про те, що Моше хоче до Америки, знали всі: від міщан, які заходили до Зальцінґерової бакалії купувати, і до селянок, які частіше у його крамниці вимінювали щось за щось, бо Моше розповідав про те, як його