Заячий пастух - Василь Гайворонський

завтра почнуть мати турбуватися, чого це мене нема дома. Виштовхають вони батька піти до тітки Хіврі, – чи я, бува, не в вас заночував. А тітка Хівря скаже: „Та й Василька дома не було". Ждатимуть нас до вечора, а з вечора до нового ранку. Отоді вже почнуть нас шукати, розпитувати по всіх селах, та всіх, хто йтиме й їхатиме. І пошириться чутка, що двоє хлопців зникло, як у воду впали, мабуть, загинули.

Замовк Федько, подумав трохи й додав:

– Тобі ще нічого, ти нікого не маєш. А моя мати побиватиметься страшенно...

Дощ таки вщух, і вітер угамувався, і зорі всіяли небо, а Федько все ще не спав, усе думав над тим, що вони вкоїли з Васильком.

Ранок видався холодний, вологий, але прозорий, небо сяяло ясною блакиттю, повітря зробилося легке, рослини попіднімали голови, підбадьорішали, листя зазеленіло, мов навесні.

Першим виліз із копиці Лиско, вайлувате пройшовся по стерні, а потім витягнувся під копицею, грівся на сонці.

Прокинувся й Василько, бадьорий, навіть веселий.

– Анумо, вставай, – торгав він товариша. – Вставай, бо нерано, а йти далеко. Федько щільніше кутався в рядно.

– Відчепись від мене...

Повитягав Василько з лігва свого торби, розіклав сушитися потовчений хліб і пиріжки, а сам примостився біля Лиска на осонні. Воно–бо йти ще грязько, хай трохи протряхне, а тим часом і Федько дозорює.

Виліз Федько з копиці таки пізненько, сонце вже пригрівало відчутно, виліз він зім'ятий, в'ялий, задуманий.

– Ти хворий? – стурбовано запитав його Василько.

– Ні, – неохоче відповів Федько.

– А чому ж ти якийсь такий?.. – невиразно покрутив Василько рукою. – Наче хворий...

– Чому, чому... Прилипла шевська смола, – подратовано сказав Федько. І рвучко повернувшися до Василька, голосно й злісно випалив: – Нікуди я далі не піду. Оце тобі й чому...

Василько збентежився.

– Ти на мене сердишся? – запитав він Федька

таким голосом, ніби й справді почував себе винними.

Піднявши голову й дивлячись товаришеві в очі, Федько щиро мовив йому:

– На тебе я не серджуся, Васильку. А серджуся, може, на себе. Які ми з тобою дурні, які дурні! Ми ж нікуди не дійдемо. Отак десь заблукаємо в степу та й пропадемо, як собака в ярмарку. Послухай мене, Васильку, що я вночі надумав. Поки ще не пізно – давай повернемось. У тебе дома є і земля, і коні. Тітку Хіврю з Миколою треба вигнати. І будемо господарювати вдвох. А що самі зробити не зможемо – людей попросимо. Допоможуть. Або й наймем когось...

Насупився Василько, слухаючи Федькову мову, в'їдливо посміхнувшися, сказав:

– Злякався! То повертайся. Я й сам дорогу знайду.

– А хоч і злякався, – не звертаючи уваги на Василькову злість, мовив Федько. – Ми ж бо ще малі. Як виростемо, тоді ходімо, куди хочеш. А поки що давай від села нашого далеко не забиватись. Або ходімо вдвох старцювати. Я проситиму, а ти лише стоятимеш. Бачиш же, як люди дають...

– Як треба, то й без тебе випрошу.

– Дивися. А я повертаю додому, – рішуче сказав Федько.

Хлопці, не вдоволені один одним, мовчки готувалися кожен у свою дорогу, і кожен з них думав, що товариш таки відмовиться від своєї упертости, поступиться. Василько перерізав рядно навпіл і кинув половину Федькові, а Федько витяг з кишені надавані дядьками гроші, поділив на дві купки й простяг долоню з грішми до Василька.

– Вибирай, яка на тебе дивиться.

Почіпляли хлопці на себе торби, і Василько запитав востаннє:

– То йдеш зо мною?

– Ні! А ти зо мною?

– Ні!

– То що ж про тебе дома казати, як питатимуть?

– Правду кажи. Василь Дереза, кажи, пішов у теплі краї шукати щастя. І як знайде, то повернеться. І поведе тоді за собою всіх, кому тут гірко живеться. Хай ждуть мене. Я не забарюся.

– Добре. Так і скажу.

– Скажи...

– Прощай, – кивнув головою Федько.

– Прощай, – промовив Василько

І вони вийшли на дорогу, повернулися один до одного спинами й поволі віддалялися. Лиско сів на дорозі, не розуміючи, що трапилось. Мабуть, відчувши щось недобре, сумно заскімлив і потрюхав за своїм господарем, за Федьком.

Василько йшов на південь сонця, не оглядаючись, вимахував палицею, ніби міряв поле, і прислухався, чи не залопотять позаду Федькові ноги, чи не гукне він, щоб Василько зупинився, зачекав. Та не чути нічого, крім жайворонкового співу й шамотіння колосків пшениці. Ось уже треба спускатися в улоговину, а Федька все немає. Не витримав–таки Василько, оглянувсь. Далеко в степу майнуло щось чорне і зразу ж зникло, можливо, упав на землю з неба шуліка.

– І справді, повернувся, – все ще оглядаючись в обрій, думав Василько. – Отакий він...

І пошкодував Василько, що не покликав до себе Лиска. Собака напевно сопілки послухався б. А чи послухався б? Чи правду казав йому шпак? Сумнів закравсь у Василькову й без того засмучену душу; зневірившись у товаришеві, втрачав довір'я й до шпака.

Хлопець поквапне мацнув себе за пазуху, похапцем висмикнув сопілку й тремтливими руками підніс до уст.

– Усі птиці й звірі, що чуєте мене й не чуєте, а дізнаєтесь від інших птиць і звірів, – дуділа сопілка, – летіть до мене, біжіть до мене, Василя Дерези, родича Данилового, вашого повелителя. Нічого поганого з вами не трапиться, а я хочу подивитися на вас...

І ще не встиг Василько продудоніти ведіння свого, як просто до нього бігли навзаводи два зайці і, добігши до хлопцевих ніг, сіли на задні