Твори в п'яти томах. Том 2 - Роберт Льюїс Стівенсон

Тут я заходився вивчати вміст шухляди. Порошки було розтерто досить старанно, та все ж не так тонко, як це зробив би спражній аптекар, тим-то я дійшов висновку, що це власний виріб доктора Джекіла. Розгорнувши один з пакуночків, я побачив, як мені здалося, звичайну білу сіль у кристаликах. Далі я звернув увагу на слоїка, наповненого до половини криваво-червоною рідиною з ядучим запахом: мені здалося, що вона містить фосфор і якийсь леткий етер. Щодо інших її інгредієнтів я не мав жодної гадки. Зошит виявився звичайним нотатником, у якому не було нічого, окрім довгої низки дат, що охоплювали кілька років. Я звернув увагу на те, що ці дати враз уривалися десь так рік тому. Декілька разів (щонайбільше шість на кількасот записів) при даті стояла позначка «подвійна», одного разу, при самому початку — «цілковитий провал!!!» — з трьома знаками оклику. Ці спостереження розпалили мою цікавість, але не привели до жодних певних висновків. Переді мною були слоїк з якоюсь рідиною, пакуночки з якоюсь сіллю, та ще зошит із записом серії дослідів, що не привели (як це траплялося в Джекіла майже завше) до жодного практичного застосування. Яким чином наявність усього цього в моїй оселі могла вплинути на честь, життя і здоров'я мого легковажного колеги? Чому той посланець може навідатися тільки до мене, а не прямо до нього додому? І чому, нарешті, цього джентльмена треба було прийняти таємно? Що довше я над цим розмірковував, то більше переконувався, що маю справу із розумовою хворобою. Але все-таки я відпустив челядь спати, а сам про всяк випадок наладував старого револьвера, що міг придатися для самооборони.

Щойно над Лондоном пробило північ, як хтось тихо постукав у двері. Вийшовши, я побачив куцого чоловічка, що ховався за колонами ґанку.

— Ви від доктора Джекіла? — запитав я.

Він наче через силу відповів: «Так». Коли я запросив його увійти, він сквапно озирнувся на темну площу. Неподалік вартував полісмен, і коли він спробував посвітити на нас своїм ліхтарем, мій відвідувач щодуху рвонув у кімнату.

Всі ці подробиці прикро вразили мене і я рушив слідом за ним до приймальні, тримаючи руку на зброї. Тут, нарешті, я зміг його роздивитися. Я вже казав, що він був куций. Але ще мене вразили бридкий вираз його обличчя та неприродне поєднання великої м'язової сили з видимою неміччю статури, і, нарешті, незрозуміла тривога, що виникала в його присутності. Вона супроводилася остудою й помітним зниженням пульсу. Тоді я пов'язав це з певним ідіосинкразійним, особистим неприйняттям, і лише здивувався, чому його симптоми такі гострі; я не розумів, що причина цього полягала в самій глибинній природі тієї людини, і вирішив стати понад власними уподобаннями.

Ця особа (що від перших хвилин збудила в мені змішану з огидою цікавість) була одягнена так, що могла викликати — якби йшлося про іншу людину — хіба що сміх: дорогий і добре пошитий одяг був аж надто великий для неї. Штани довелося підгорнути, аби вони не мели землю, пояс пальта опинився на рівні стегон, а плечі його випинались із широкого коміра. Але мені чогось зовсім не хотілося сміятися з цього блазенського вбрання. В самій сутності істоти, що стояла переді мною, було щось зіпсуте й огидне. І тим більше мені цікаво було дізнатися, звідки цей чоловічок узявся, яка в нього доля, з чого він живе, яке його становище у світі.

Всі ці спостереження, що зайняли стільки місця на папері, було насправді зроблено протягом кількох секунд. Мій гість страшенно хвилювався.

— Ви привезли її? — закричав він. — Ви привезли її? — Нетерплячка його була така велика, що він навіть схопив мене за руку.

Я відсторонив його, відчувши після цього доторку холод по всьому тілі.

— Ви забуваєте, сер, — промовив я, — що я досі не маю приємності бути знайомим з вами. Сідайте, будь ласка.

І я показав йому приклад, вмощуючись у кріслі й намагаючись поводитися настільки невимушене, наскільки це мені давали змогу незвичайні обставини, пізня година й страх перед моїм гостем.

— Прошу вибачення, докторе, — відповів він доволі чемно, — звичайно ж, ви маєте рацію, і з цієї хвилини моє нетерпіння поступається місцем ввічливості. Я прийшов сюди, бо на цьому наполягав ваш колега, доктор Генрі Джекіл, котрий просив мене залагодити одну справу. Наскільки я зрозумів… — Він раптом змовк і підніс руку до горла, наче гамуючи істеричний спазм. — Наскільки я зрозумів, шухляда…

Але тут я зглянувся на нього, можливо, маючи на меті швидше задовольнити й власну цікавість.

— Ось вона, сер, — промовив я, вказуючи на шухляду, що стояла, накрита аркушем паперу, на підлозі біля столу.

Він кинувся до неї, але відразу ж спинився й приклав руку до серця. Я чув, як цокотять його зуби, а на обличчі в нього відбився такий страх, що я став боятися за його розум і навіть життя.

Він осміхнувся до мене стражденною посмішкою, а далі з рішучістю відчаю зірвав аркуш. Коли він побачив, що лежить у шухляді, то гучно схлипнув від невимовної полегкості. Але вже за мить цілком опанував свої почуття, і спокійно запитав:

— Чи не знайдеться у вас мірчої шклянки?

Я з певним зусиллям підвівся й подав йому те, що він просив.

Він подякував посмішкою й кивком голови, відміряв кілька крапель червоної рідини й додав один з порошків. Червонуватий відтінок розчину став яскравішати, над рідиною лопались бульбашки і з'явилася хмарка пари. Раптом булькання припинилося, розчин став темно-пурпуровим, а тоді поволі перетворився на водяво-зелений. Мій гість, що уважно стежив за цими змінами, усміхнувся, поставив склянку на стіл, а тоді обернувся до мене.

— А тепер лишається з'ясувати ось що: чи будете ви мудрим і розважливим? Чи дозволите взяти цю шклянку й піти з вашого дому без дальших розмов? Чи вами керує невситима цікавість? Подумайте, перш ніж відповісти, бо я зроблю так, як ви скажете. Вирішите одне, — і залишитеся таким, як і досі, ані багатшим, ані мудрішим, коли не вважати за багатство для душі допомогу, надану людині, що перебувала в смертельному відчаї. А вирішите інше, — й вам відкриються нові царини знання, нові шляхи до слави й влади, і все це тут, у цій кімнаті, негайно ж; зір ваш буде вражений чудом, яке захитає вашу невіру в диявола.

— Сер, — я говорив якомога спокійніше, що зовсім не відбивало мого тодішнього стану, — ви промовляєте загадками, і, напевно, вас не здивує те, що мова ваша не викликає в мене ані сильного враження, ані