Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович
...а як їх куркулили, то вона з кожним закутком і з кожнісінькою худобиною прощалася. А не подоба на все оте було й дивитися! Ото стане перед піччю, вклониться та й промовляє: «Дякуємо тобі, пече, годувальнице наша, що хліб пекла високий да пишний!» І до корови підійде, то ще нижче схилиться: «Дякуємо й тобі, паніматко, що живоття наше на світі держала й до чорної години догодувала — більше годувати не будеш!» А посеред надвір’я вийшла, то у всіх коси дуба поставали — перехрестилася тричі, та в пояс уклонилася, та й мовить: «Дякуємо тобі, хато, і вам, двері тисовії, й вам, поріженьки дубовії, хатній, сінний, комірний і стайняний, і тобі дякуємо, хазяїне домовик, — за те, що терпіли нас, і служили нам, і добром дарували... більше ж у сьому місці добра не буде нікому!»
А людей кругом, людей! — і попідтинню, й коло повітки, й у воротях... й усі мовчать, наче води в рота набрали.
Дівкою вона, як усі, була. Й заміж вийшла, то шестеро дітей устигла на світ привести. Аж у той чорний год таке їй поробилося, що сіла посеред обійстя й сиділа, наче з хреста знята. А люде до неї з усіх сіл ішли, і всім вона правду казала, і як сказала, так воно й збувалося. Ото як насипле, було, пшениці на сито, поведе рукою... а зерно так і ходить, так і ходить, немов живе! «Отсе ти, — каже одному, — в хаті замерзнеш: будуть хліб у тебе шукати зимою й піч розвалять. А ти, — другому радить, — як продаси всеньке збіжжя та з села виїдеш, то живий можеш зостатися». А прийшов до неї хлопчик, пастушок собі, то вона й у долоні сплеснула: «Дитино, — каже, — ти такого лиха зазнаєш! — батько твій і мачуха покинуть тебе в хаті на голодну смерть, геть і рядно з-під тебе витягнуть, як спатимеш... але не журись: як попадеш у город, то буде тобі дуже добре й великим начальником зробишся!»
А то рід у них такий був. Казали старі люде, прабаба її ще в Коліївщину відьмувала: гарна була як з ікони, а водилася з гайдамаками й на коні їздила, мов чоловік. Сильно ляхи її боялися, тож як зайняли тих коліїв у полон, то її закували в заліза, одвезли десь під Жашків та й спалили живцем. Гадали в селі, що вже не буде відьом у їхньому роду, — аж через сім колін оця Чакунка на білий світ уродилася.
III
... треті півні, які хрипко й протяжно заспівали десь за річкою, й почувши те кукурікання крізь товщу глибокого досвітнього сну, він завовтузився, перевертаючись на бік, і лице його нараз конвульсивно засмикалося, неначеб від нападів раптового болю, а потім поволі почало бліднути й, заклякнувши, зробилося, неначе гіпсова маска. Отак збігла цілісінька година; він лежав, угрузнувши стриженою головою в подушку, й не подавав сливе ніяких ознак життя, й тільки насилу помітний рух очей попід повіками виказував, що він...
... снилося: убогий сірий досвіток. З провулка видно хату, яка ледве мріє матовими зблисками шиб. Він заходить у ворота і йде попід вікнами. Перед ним сінешні двері, збиті з грубих дубових дошок. Ось він береться за клямку — й відсмикує руку, немов би обпікшись. Його свідомість двоїться: він знає, що лежить на шосе, прошитий кулею натівського калібру, і кров, булькаючи, цебенить з нього й усякає в землю, — а водночас він якимось дивом перебуває вдома, і ця хата, і явори понад обійстям, і півники, що ростуть попід вікнами, видаються йому настільки реальними, що в це просто-таки неможливо повірити. До всіх цих почуттів домішується страх. Він знає: до хати не можна заходити. Якщо переступити поріг, то звідти більше ніколи не вийдеш. Отак він стоїть і не знає, що ж його вчинити, аж поруч починає звучать тихий журливий голос, котрий заводить стару-стару пісню:
Не скач, коню, надо мною,
Не бий землі під собою.
Ти ж до моря не доб’єшся,
З моря води не нап’єшся...
Він зачудовано роззирається зокола, та нікого не бачить. Він знає: в цій пісні співається про козака, який помирає на полі бою. Голос поволі затихає. Він береться за клямку і, повагавшись заходить у сіни. Як тільки він стає перед хатніми дверима, страх зненацька посилюється. Він знає: ці двері не можна відчиняти — якщо він туди зайде, то вони зачиняться за ним назавше. Він кладе руку на клямку, відсмикує її, кладе знову — і в сей момент за спиною знову починає бриніти ота пісня:
Біжи, коню, дорогою,
Сам познаєш которою.
Спинишся під воротами,
Стукнеш-грюкнеш копитами...
Він укривається холодним потом. Голос виводить остатні слова й уривається. Він рішуче відчиняє двері й, нагнувшись, заходить до передпокою. На його превеликий подив, там немає й живої душі. Він одкидає рядно, яким завішено вхід у закамарок, що служить кухнею, — але там тільки піч, рогачі й закіптюжена макітра на припічку. Здивовано похитавши головою, він обертається й підходить до дверей, котрі провадять у світлицю.
Допіру він торкається темної залізної клямки, як страх вибухає у нім устократ. Тепер він достеменно знає: за тими дверима — кінець. І от коли він, повагавшись, починає відступати од них, то десь поруч озивається отой голос, який заводить:
Вийде батько, розсідлає,
Вийде мати, розпитає.
Ой конику сивогривий,
А де ж мій син чорнобривий?..
Він глибоко вдихає повітря й щосили шарпає ті двері на себе. Вони відчиняються з прикрим рипучим звуком, і в обличчя йому вдаряє затхлий дух плісняви. Він переступає поріг — і бачить, що в світлиці теж нікого немає. Тут немає навіть речей, стіни голі, мов бубон, і світяться якимсь мертвотним сліпучо-білим сяєвом. Він
