Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович

— Ох і белебень, ох і белебень... скільки віка мого, все міряю його ногами!..

— А я вже думав було, що на нашій горі й душі живої не зосталося... — озвався Юр.

Баба Лепестина покивала головою.

— Дитино, я сюди на крилах прилетіла б, якби змога моя! Ото як поховали твою бабуню, то з’їхалися діти да й кажуть: «Чого ти, мамо, будеш сама-самісінька на сій горі бовкуном сидіти... йди до нас віка доживать!» Я, дурна, й согласилася. Як привезли мене в той город... Господе, сохрани та помилуй! Ой затужила я, ой затужила... Вийду, було, надвір ...і вітер повіє, то здається, що він з нашої гори прилинув, і пташина яка пролетить, так думається, чи не з наших країв звістку несе!.. А як пішов мені вісімдесят перший год, я їм і кажу: «Ану везіть мене додому, собачі діти!» Вони й вивернули до мене кожуха: і стара я, і безрозумна, і голову їм морочу... а я затялася і знай своє товчу: «Везіть!»

— А я вчора уночі йшов, коли ж глип — світиться у вікнах! То ви назавжди вернулися?..

— Умирати я вернулася, сину... — Баба замовкла й, спираючись на ціпок, знову подибала під гору. — Хочу, щоб на цім белебені й кості мої зосталися! Тут усенький наш рід лежить, одколи село заселилося... А ти ж, сину, за чим сюди приїхав, га?

— Та так... треба зі старими ділами розібратися! — неохоче сказав він.

— А ти, кажуть, на войні десь був?

— Хто се казав?

— Бабуня твоя, хто ж іще! Ой вона ж тебе виглядала, ой і виглядала... Вмирала вже, а все просить: «Лепестино-голубко, вийди на обійстя та подивися, чи не йде він там шляхом...» Стану я на горі, гляну з-під долоні... щоб хоч душа жива на тій соші появилася! Не пройде і півгодини, як вона знов просить: «Біжи, біжи... гукни, щоб швидше йшов! Я чую, він уже на гору підіймається!..»

Юр понурив голову. Баба Лепестина замовкла, й хвилини зо дві обоє чвалали розбитим звивистим провулком, не кажучи одне одному ні слова.

— Зайди до мене, сину! — нарешті озвалася вона, звертаючи у дворисько, де густо поріс високий деревій. — Сядемо в хаті та побалакаємо за все, що було... се ж нас двоє тілько й зосталося на сій горі! Мо, баба тобі ще й у нагоді стане...

— Про що се ви?

Вона посміхнулася.

— Про ті діла, з якими ти хочеш розібратися... Що, не правду я кажу?

Юр мовчав.

— Правду, правду... — нарешті буркнув він крізь зуби. — Але хтось же ж мусить з ними розбиратися!..

Хата стояла під кручею. Стукаючи ціпком об глиняну долівку, баба Лепестина впровадила його до світлиці, й допіру він ступнув через поріг, як у носа йому вдарив запах злежаного дрантя, що жужмом валялося на лежанці, й холодний дух запущеної оселі, куди цілу зиму не заглядала жодна душа, й сухої житньої соломи, яка валялася під грубою... На стіні чорніла здорова тарілка репродуктора, що висів у цій хаті ще зі сталінської пори; вікна виходили у старий здичавілий садок, і в світлиці панувала напівтемрява.

— Щось ти, сину, геть на пси звівся! — озвалася баба Лепестина, коли вони посідали на лаві. — Такий, наче з хреста знятий... Раняний був на тій войні, еге?

Юр поворухнувся.

— Та... живий же ж! — неохоче сказав він. Тоді з сумнівом роззирнувся по хаті. — Це ви думаєте отут перезимувати?

— Дитино, я в сій мазанці вісімдесят год звікувала, дві голодовки перебула, войну... а ти кажеш! Вдома й стіни помагають, не те що... Он і бабуню твою хтіла рідня забрати до себе, — а вона ні в яку! Тут я, каже, народилася, — тут і руки мені складуть...

Юр понуро мовчав.

—Виглядала мене, кажете? — озвався він по хвилі.

Баба закивала головою.

— Ой виглядала ж, сину! Вона все віри не йняла, що тебе забили на тій войні... Коли ото письмо прийшло, що ти погиб, то насипала вона пшениці на сито й заворожила, Я все теє бачила, і в мене коси дибом устали, коли зерно на ситі почало ворушитись, як живе. Другий раз оце на віку вона так чаклувала!

— А перший?..

— Перед голодом, сину! До того вона просто собі молодиця була... а перед тим лихом дав їй Господь так, що з неї відунка зробилася! Вона не вчена була відьма... рожденна, сину! До самої смерти людям помагала...

— Ото вона заворожила та й що?

— І воно показало, що ти живий! Ой зраділа ж вона... Лепестино, каже, не погиб він, душа його з сього світа озивається... от тілько не втямлю, що ж се таке чорне висить над нею!

Юр заплющив очі й немов би перенісся на рік назад: він знову побачив жорстке сліпучо-біле сяєво хірургічної лампи, од якого ріже увіччю, й постаті в операційних балахонах, які то з’являються, то пропадають із поля зору, і стелю, високу й білу мов смерть, — а потім напрочуд гостро й виразно почув запахи йоду, крови, етеру й понівеченого тіла, що здригається в очікуванні гострого стерильного металу...

— А далі? — хрипко поспитався він.

— А тойді взяла вона ножа, забила його в сволока і давай заклинати! Я не чула, що вона там шепотіла... бачу тілько, що зробилася жовта-жовта — ну, як той віск! І очі були такі, ніби зі шкла... Аж за годину отямилася, сердешна, да й каже: «Ну, прогнала я її!..»

Баба знову замовкла. Юр сидів, підперши голову рукою, й дивився у землю. Й у хаті, й надворі було тихо... ну, як перед кінцем світа, ото так!

— Мені було сімнадцять год, коли вона стала ворожити... — озвалася баба Лепестина. — А сиділи вони тоді не на сій горі, а за річкою! Велика була сем’я і багата — дві пари волів держали, корову, коняку... Аж як пішли чутки, що в нашому селі з’явилася відунка, то народ і повалив до них із усіх усюд!..

— В якому году се було?

— Якраз перед голодовкою... тридцять другий добігав! Уже ходили буксири по хатах і хліб трусили... А вона сиділа посеред обійстя й віщувала: буде, каже, такий голод, що люд люда їстиме! То Дзякунка