Усі вогні ­— вогонь - Хуліо Кортасар

щоб їй принесли телефон, аби вона могла сама поговорити з тітонькою Клелією. Щоранку питала, чи є якісь новини з садиби, а тоді знову поринала в мовчанку, де час, здавалося, вимірювався дозами ліків і чашками трав’яного чаю. Її не дратувало, коли дядечко Роке заходив з газетою, щоб прочитати останні новини про конфлікт з Бразилією, хоча вона начебто й не турбувалася, коли «Ла Расон» затримувалася або дядечко Роке припізнювався, захопившись шахами. Роса й Пепа дійшли висновку, що мамі байдуже, чи читатимуть їй новини, чи телефонуватимуть до садиби, чи принесуть лист від Алехандро. Утім щодо цього не було певності, бо часом мама підводила голову й дивилася на них своїм звичним проникливим поглядом, в якому не було схвалення. Все йшло своєю чергою, і Росі телефонувати до чорної діри на іншому кінці дроту було так само просто й звично, як дядечкові Роке і далі читати вигадані повідомлення серед оголошень та футбольних новин, а Карлосові заходити до мами з розповідями про свої поїздки до садиби в Олаваррії й пакетами з фруктами, які передали Маноліта й тітонька Клелія. Навіть в останні місяці маминого життя звички не змінилися, хоча тепер це майже не мало значення. Лікар Боніфас сказав їм, що, на щастя, мама не мучитиметься й згасне, не відчувши цього. Однак мама залишалася при здоровому глузді до самого кінця, коли діти зібралися біля неї, не в змозі приховати почуттів.

— Ви всі були зі мною такими добрими, — з ніжністю проказала мама. — Взяли на себе стільки клопотів, аби я не страждала.

Дядечко Роке, який сидів поруч з нею, підбадьорливо погладив її руку й озвався: — Дурненька. Пепа й Роса, які удавали, буцімто шукають щось у комоді, збагнули, що Марія Лаура мала рацію; тепер вони напевне знали те, що якимось чином знали завжди.

— Ви так оберігали мене, — мовила мама, і Пепа стиснула руку Роси, бо врешті-решт ці слова знову ставили все на місце, відновлювали довгу неминучу п’єсу. Однак Карлос, який стояв у ногах ліжка, дивився на маму так, начеб знав, що вона скаже щось іще.

— Тепер ви зможете відпочити, — прорекла мама. — Ми більше не завдаватимемо вам клопотів.

Дядечко Роке поривався заперечити, хотів щось сказати, але Карлос підступив до нього й сильно стиснув йому плече. Мама поволі губилася у важкому сні, і краще було її не турбувати.

Через три дні після похорону від Алехандро надійшов останній лист: він, як зазвичай, цікавився здоров’ям мами й тітоньки Клелії. Роса, яка одержала лист, розпечатала конверт і почала машинально читати, а коли підвела затуманені слізьми очі, утямила, що, поки читала, думала про те, як сповістити Алехандро про смерть мами.

Переклад Сергія Борщевського

Возз’єднання

Я пригадав давнє оповідання Джека Лондона, герой якого, спершись на стовбур дерева, готується гідно покінчити з життям.

Ернесто «Че» Гевара, «Гори і долини», Гавана, 1961

Гірше й бути не могло, але принаймні ми вже не на тому клятому катері — серед блювоти, ударів хвиль і розмоклих галет, серед кулеметів і слини, бридкі самі собі — де єдиною нашою розрадою були залишки сухого тютюну, бо Луїс (якого насправді звали не Луїсом, але ми заприсяглися не згадувати до слушної миті наших справжніх імен) здогадався всипати його до бляшанки, яку ми щораз відкривали з такою обережністю, начеб у ній кишіли скорпіони. Але хіба могли зарадити тютюн чи навіть ковток рому на тому клятому катері, що, мов п’яна черепаха, гойдався п’ять діб, опираючись північному вітрові, який нещадно шарпав його, а хвилі накочувалися й накочувалися, і відра до крові ятрили руки, а в мене ще ця клята астма, і половина людей хворі й, коли блюють, перехиляються так, начеб от-от зламаються навпіл. На другу ніч навіть Луїс блював зеленою жовчю, і йому вже було не до жартів, та ще й через отой північний вітер ми не бачили вогнів маяка на Кабо Крус[17] — це була справжня катастрофа, якої ніхто не міг передбачити; й називати це експедицією, десантом було однаково, що знову блювати, тільки тепер з розпачу. Зрештою хай буде, що буде, аби тільки залишити цей катер, а там байдуже, що нас чекає на суходолі — але ми знали, що нас чекає, і тому це не мало особливого значення: розпогодилося в найгірший момент! — бах — і тут же розвідувальна авіанетка, нічого не вдієш, хутко в мочарі, брьохай болотом по кісточки у воді, аби сховатися в брудній траві, мангрових заростях, а я, як дурень, з адреналіновим респіратором, бо без нього ані кроку, і Роберто тягне мій спрингфілд[18], щоб допомогти мені перейти бродом те гниловоддя (якщо то направду було гниловоддя, бо багато хто з нас побоювався, що ми заблукали й замість суходолу потрапили з дурного розуму на якийсь грузький острівець, миль за двадцять від Острова[19]… і все в тому ж дусі, думки такі лихі, що й не переказати, суцільне сум’яття вчинків і почуттів, непояснимої радості й люті через літаки, що псують нам життя, і через те, що чекає нас на суходолі, на шосе, куди ми таки добудемося, якщо це справді прибережне баговиння, і ми не колуємо, як недоумки, ареною болотяного цирку, загнані в глухий кут на радість Бабуїнові, що сидить у своєму палаці.

Ніхто вже й не згадає, скільки це тривало, ми відміряли час просвітами в рослинності, прогалинами, де нас могли перестріляти з пікіруючого літака, а ще зойком, що почувся здаля ліворуч, — мені здалося, що то був Роке (його я можу назвати справжнім іменем, той бідолашний кістяк, що зостався там, серед ліан і жаб), бо з усіх наших задумів залишилася тільки кінцева мета: дістатися С’єрри