Усі вогні — вогонь - Хуліо Кортасар
— Мабуть, щоб тебе не засмучувати.
— І скільки ж часу вона там пробуде, доню?
Пепа цього не знала, треба спитати в лікаря Боніфаса, який порадив їй чисте повітря. Мама повернулася до цієї теми лише через кілька днів (тітонька Клелія саме знепритомніла в санаторії, і Роса й дядечко Роке почергово її доглядали).
— То коли вернеться Клелія? — запитала мама.
— Ти ба, варто сердешній залишити тебе й змінити повітря…
— Але ж ви самі казали, що нічого серйозного.
— Звісно, нічого серйозного. Вона залишається, бо їй там подобається, і щоб побути з Манолітою, адже вони подруги.
— Зателефонуй до садиби і спитай, коли вона вернеться, — наполягла мама.
Роса зателефонувала до садиби, і їй відповіли, що стан здоров’я тітоньки Клелії покращився, але вона досі почувається слабою, тож залишиться ще на якийсь час. Погода в Олаваррії[15] чудова.
— Мені це не подобається, — проказала мама. — Клелія повинна була вже повернутися.
— Заради Бога, мамо, не турбуйся так. Чому б тобі самій не одужати якнайшвидше і не поїхати до Клелії та Маноліти приймати сонячні ванни?
— Мені? — мама зиркнула на Карлоса, і в її погляді були подив, приголомшеність, образа. Карлос, щоб приховати почуття (тітонька Клелія була у вкрай важкому стані, Пепа щойно телефонувала), засміявся й поцілував маму в щоку, мов пустотливе дівча.
— Дурненька матуся, — мовив, намагаючись ні про що не думати.
Тієї ночі мама погано спала і ще вдосвіта спитала про Клелію, начеб о цій порі вони могли мати якісь новини з садиби (тітонька Клелія щойно померла, і чатування за небіжчицею було вирішено провести у похоронній конторі). О восьмій ранку зателефонували до садиби, скориставшись телефоном, що стояв у вітальні, щоб мама могла чути розмову: на щастя, ніч для тітоньки Клелії минула доволі добре, хоча Манолітин лікар порекомендував їй залишатися, поки триватиме гарна погода. Карлос, задоволений тим, що його контора закрита на переоблік, прийшов до мами в піжамі випити мате й погомоніти.
— Слухай, — мовила мама, — гадаю, слід написати Алехандро — нехай приїде побачитися з тітонькою. Він завжди був мазунчиком Клелії, і було б добре, якби приїхав.
— Але ж у тітоньки Клелії нічого серйозного, мамо. Якщо Алехандро не зміг приїхати, щоб побачитися з тобою, уяви…
— Це його справа, — правила своєї мама. — А ти напиши йому, що Клелія хвора, і він мусить приїхати.
— Ну, скільки тобі повторювати, що у тітоньки Клелії нічого серйозного.
— Якщо нічого серйозного, тим краще. Але тобі нічого не коштує йому написати.
Йому написали того ж таки дня й прочитали лист мамі. У ті дні, коли від Алехандро мала надійти відповідь (тітонька Клелія почувалася добре, але Манолітин лікар наполягав, що вона повинна скористатися чистим повітрям), дипломатичні відносини з Бразилією ще більше загострилися, і Карлос сказав мамі, що не буде дивним, якщо листи Алехандро затримуватимуться.
— Мов навмисне, — озвалася мама. — Ось побачиш, він теж не зможе прилетіти.
Ніхто не наважувався прочитати їй лист Алехандро. Зібравшись у їдальні, всі дивилися на порожній стілець тітоньки Клелії, перезиралися, вагалися.
— Це якесь безглуздя, — проказав Карлос. — Ми так звикли ламати комедію, що сценою більше, сценою менше…
— Тоді віднеси його ти, — мовила Пепа. На очі їй навернулися сльози, які вона витирала серветкою.
— Що ти хочеш — тут щось не спрацьовує. Щоразу, коли заходжу до її кімнати, я мовби чекаю якоїсь несподіванки, пастки, чогось такого.
— Це Марія Лаура винна, — заговорила Роса. — Вона вбила нам у голови цю думку, і тепер ми не можемо діяти природно. А тут іще тітонька Клелія…
— Знаєш, після цих твоїх слів мені прийшло до голови, що слід поговорити з Марією Лаурою, — прорік дядечко Роке. — Було б логічно, якби після іспитів вона прийшла й сповістила, що Алехандро не зможе прилетіти.
— А в тебе не холоне кров через те, що мама більше не питає про Марію Лауру, хоча Алехандро згадує її в кожному листі?
— Не про температуру моєї крові йдеться, — заперечив дядечко Роке. — Людина або робить справу, або не робить, і крапка.
Росі знадобилося дві години, щоб умовити Марію Лауру, але вона була її кращою подругою, і Марія Лаура дуже любила їхню родину, навіть маму, хоча й боялася її. Довелося готувати новий лист — Марія Лаура принесла його разом із букетом квітів і мандариновими пастилками, які дуже любила мама. Так, на щастя, найскладніші іспити вже завершилися, і вона могла на кілька тижнів поїхати відпочити до Сан Вісенте[16].
— Чисте повітря піде тобі на користь, — мовила мама. — А от Клелії… Ти телефонувала сьогодні до садиби, Пепо? Ах, так, ти казала… Що ж, Клелія поїхала три тижні тому і ось, будь ласка…
Марія Лаура й Роса висловили свої міркування щодо цього, потім принесли на таці чай, і Марія Лаура прочитала мамі кілька уривків з листа, в якому Алехандро повідомляв, що всіх іноземних фахівців тимчасово інтернували, але йому дуже пощастило, бо він мешкає в розкішному готелі коштом державної скарбниці й залишатиметься там, поки міністри закордонних справ залагодять конфлікт. Мама ніяк не відреагувала на це, випила чашку липового чаю й задрімала. Сестри, відчувши деяке полегшення, гомоніли у вітальні. Марія Лаура вже була зібралася йти, коли їй прийшла до голови думка про телефон, і вона поділилася нею з Росою. У Роси склалося враження, що Карлос також думав про таке, згодом вона заговорила про це з дядечком Роке, але той лише знизав плечима. У такій ситуації не залишалося нічого іншого, як махнути рукою й далі читати газету. Однак Роса й Пепа сказали про це Карлосові, який не міг знайти жодного пояснення, хіба що прийняти те, чого ніхто не бажав приймати.
— Там побачимо, — проказав Карлос. — Можливо, їй ще спаде на думку і вона нас попросить. У такому разі…
Проте мама так ніколи й не попросила,
