День гніву - Юрій Косач

єдиним логічним наслідком дій Богдана Хмельницького є підкорення України Московією, то фінал драми Євгена Гребінки вміщує відверто пропагандистську сцену «схвалення» козаками Переяславської угоди, трактованої в драмі як акт беззастережного підданства владі «Православного Царя», «під високу руку якого» Хмельницький віддає Україну. У зовсім історично неправдивій сцені, підкидаючи шапки вгору, козаки з ентузіазмом горлають присягу на вічну вірність московському цареві. Сто років пізніше псевдоісторичні мотиви цього типу увійдуть у залізний репертуар соцреалістичних опусів із сталінського культу Хмельницького як «возз'єднувача братніх народів» у, мовляв, «нероздільний союз на вічні часи»… Очевидним завданням таких сцен, і в творах соцреалістів, і в драмі Гребінки з 1843 p., було, звісно, створення у свідомостях людей автоматичного (такого, що не підлягає сумнівам) уявлення про, мовляв, «загальнонародну» підтримку акту підкорення України цареві, — уявлення аж ніяк не підтвердженого реальними фактами історії. Проте такі засоби впливу на масову свідомість виявилися вельми ефективними й залишили тривалий слід в українській «колективній пам'яті» аж до сьогодні…

На початку XIX ст. дещо сміливішим, хоча й загалом витриманим у лояльному дусі, був написаний іще раніше (1829 p.), одначе так і не завершений і не надрукований за життя автора, російськомовний роман Павла Білецького-Носенка «Богдан-Зіновій Хмельницький». Не зовсім однозначне ставлення автора до спадщини гетьмана, зокрема до офіційного «міту Переяславської угоди», зумовлене сильним впливом «Історії Русів», до якої Білецький-Носенко ставився з особливим пієтетом, бо матір його була родичкою Георгія Кониського, якого він вважав автором «Історії». Утім, хоча він ставить наголос у романі на особі Хмельницького як визволителя України від польського ярма та на романтизації козацтва, офіційна оцінка Переяславської угоди залишається для нього таки непохитною і беззастережною аксіомою.

Проте вже по-іншому бачили й розуміли особу та спадщину гетьмана представники наступного покоління, зокрема учасники критично важливого для розвитку нашої інтелектуальної традиції Кирило-Методіївського братства. Один із надхненників та провідників братчиків, Микола Костомаров, став автором багатотомної монографії «Богдан Хмельницький» (1857, 1859), яка довгий час лишалася найґрунтовнішим твором про життя й діяльність гетьмана. (Костомаров так і не завершив ранішого белетристичного тексту про Хмельницького «Українські сцени з 1649 р.», однак переніс майже всі його елементи до пізнішої наукової праці). І хоч Костомаров загалом підтримав як позиції культу Хмельницького — визволителя України, такі офіційний імперський «Переяславський міт», він таки ставився до особи гетьмана виваженіше й критичніше. Як основоположник народницької школи в українській і російській історіографіях, він трактував гетьмана не як могутнього індивіда-вождя, що визволив народ, а як втілення й віддзеркалення народу, людину, яку покликала до влади хвиля народного повстання і яка далеко не завжди виправдовувала народні сподівання. Загальна оцінка Костомарова позиціонує Богдана Хмельницького біля центру широкого спектру думок про гетьмана, висловлених поколінням романтиків. Та, тим не менш, уже вона була суворо засуджена в рамках імперського дискурсу істориками на зразок Геннадія Карпова як «надто осудлива» супроти гетьмана.

Але неспівмірно критичнішими, ба вкрай негативними були оцінки Хмельницького та історичних наслідків його дій у творах двох центральних постатей українського відродження XIX віку: Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша. У Шевченкових віршах ми навряд чи знайдемо якесь позитивне слово про гетьмана (хоча водночас там, здається, таки нема остаточного розвінчання міфу очолюваного Хмельницьким визволення України з-під польського ярма). Наш національний поет гостро засуджує усю спадщину гетьмана з огляду на одну-єдину обставину: підписання ним угоди з Москвою, яка й віддала Україну в багатовікову неволю московським царям. Звісно, жоден із віршів Шевченка, в яких він згадує «Богдана», не міг пройти царської цензури, та й пізніше більшість із них були вилучені чи спотворені цензурою СССР. Приміром, у містерії «Великий льох», роздумуючи про те, як у церкві в Суботові «Богдан» «молився, щоб москаль добром і лихом з козаком ділився…», Шевченко висловлює таку, зовсім недопустиму з погляду імперської ідеології, оцінку:

Мир душі Твоїй, Богдане,

Не так воно стало,

Москалики, що заздріли,

То все очухрали…

Для Шевченка підписання «Богданом п'яним» Переяславського договору, який «занапастив вбогу сироту Украйну», а її народ «закував у кайдани», був злочином, що за нього справедливою мірою покарання мала бути б не те що смерть, а неіснування, заперечення самого права жити. У відомих рядках Шевченковоі «Розритої могили» «мати Україна» голосить:

Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала…

Важко й уявити більш категоричне засудження наслідків політики Хмельницького. Та не менш негативно, хоча й з інших від Шевченка міркувань, поставився до особи гетьмана провідний інтелектуал українського відродження XIX ст. — Пантелеймон Куліш.

Постать гетьмана з'являється в деяких його ранніх поезіях, але прискіпливу увагу Куліш присвячує Хмельницькому у своїх історичних текстах, написаних в останніх десятиліттях життя, насамперед в «Історії возз'єднання Русі» (1874—77). Куліш, який лояльно сприйняв імперський «Переяславський міт», послідовно (хоча аж ніяк не об'єктивно) обґрунтовує свою негативну оцінку гетьмана цілою низкою міркувань уже в пост-романтичному дусі, звинувачуючи особисто Хмельницького за руїну України, яка начебто процвітала в часи «золотого миру» в Речі Посполитій 1630-х pp. За Кулішем, саме Хмельницький «наш цвітучий край обернув у пустелю, засипану попелом і засіяну кістками наших предків. Він надовго зупинив успіхи культури і шкільну просвіту…»[566] і т. д. Спираючись на нові твори вельми негативно налаштованої до Хмельницького польської історіографії, Куліш зобразив гетьмана як «азіятського» деспота, зосередженого на закріпленні особистої влади та влади його династії, а не зацікавленого в національних інтересах і в модернізаційних процесах творення державних інститутів, урядових структур та соціального, економічного й, особливо важливого для Куліша, культурного життя козацької України. Дарма, що раніше, у «Записках про Південну Русь», той сам Куліш наголошував на незаперечних досягненнях Хмельницького у сфері державотворення. А втім, парадоксально, попри негативну й інколи украй тенденційну оцінку Хмельниччини, саме Куліш першим поглянув на події в Україні в половині XVII ст. із перспективи модерних уявлень про історичний розвиток націй і еволюцію національної свідомості. У XX ст. з такої точки зору трактуватимуть спадщину гетьмана прибічники «державницької школи» в українській історіографії та політичній думці, однак доходитимуть вони, як правило, до зовсім інших від Куліша висновків та оцінок.

* * *

Загалом, погляди на гетьмана Хмельницького трьох основних представників українського відродження XIX ст. — Костомарова, Шевченка і Куліша — заклали підвалини трьох головних трактувань особи гетьмана та його спадщини в пізнішій еволюції української інтелектуальної думки. З ідей Миколи Костомарова виросло трактування, яке ми могли б умовно назвати «народницьким» та яке продовжили пізніше Михайло Драгоманов і провідний історик України Михайло Грушевський. Як правило, інтелектуали народницького спрямування оцінювали постать гетьмана доволі