Пекло на землі - Віталій Юрченко
Спогади В. Юрченка значно підсилили антисовєтські настрої і, звичайно, не могли подобатися комуністичним агентам. Їх проголосили наклепом на державу диктатури пролетаріату. Однак визнавали, що молода держава має право на «червоний терор» у відповідь на «білий терор». Як виглядав той «червоний терор», галицькі совєтофіли поки що не мали уявлення, хоча незабаром багато хто з них, виїхавши до СРСР, спробували це на своїй шкурі.
З грізними статтями виступили Степан Тудор («Шлях бандитизму») і Ярослав Галан («У білій гарячці»), обзиваючи автора бандитом, а його книжки брехливими. Парадоксом виглядає наступ на В. Юрченка редакції журналу «Нові шляхи» під орудою Антіна Крушельницького, який гаряче переконував, що Юрченко брехун і ніколи на Соловках не був. А через два роки, коли він із родиною виїхав до СССР, то майже всі вони були знищені, а сам він із двома синами і донькою потрапив туди, звідки тікав В. Юрченко.
Якщо погляди Я. Галана нічим не дивували, то позиція академіка Кирила Студинського, який теж виступив запеклим невірою, все ж видавалася дивною. Студинський, ставши членом Української академії наук, часто їздив до Києва, а потім із захопленням описував у «Ділі» чудове совєтське життя. Однак попри своє совєтофільство залишався українським патріотом. Твори В. Юрченка, вважав він, будуть негативно впливати на молодь, адже там описано повстанське минуле автора, а отже й сцени насильства і вбивств. Для Студинського, який у своїх публікаціях із захопленням вимальовував совєтський рай, ці спогади звучали дисонансом, руйнували щасливий лубок.
У відповідь на нападки совєтофілів озвалося «соловецьке земляцтво» з Калуша, бо втікачів із совєцького пекла було більше. Левко Чикаленко навіть видав у 1930-му у Варшаві невеликий збірник спогадів селян, які втекли з Соловків.
Калушани писали: «Ми, що з власного гіркого досвіду знаємо життя у тім страшнім пеклі, якого людство з певністю ще досі не знало від часів рабства й еспанської інквізиції, отсим стверджуємо: 1-е: Що всі описи Віталія Юрченка вповні відповідають правді, ба подекуди умови життя на більшовицькій каторзі є ще гірші, особливо ж для каторжан-Українців. 2-е: Що так правдиво описати життя й події там могла тільки людина, що сама на власні очі бачила й пережила на власній шкурі усі страхіття отого московського комуністичного пекла. 3-є: Я, Григорій Мамчій, що був на каторзі з 11.VI.1926 р. по 10.VІII.1930 р., знаю особисто автора спогадів і стверджую, що це людина чесна, гідна усякого довір’я і у своїх спогадах говорить чистісеньку правду… Нехай цілий світ, а в першу чергу робітники й селяне цілого світу знають про те, що робить із нами Українцями т. зв. «робітничо-селянська влада»! (Лист до редакції «Нового часу» утікачів зі соловецької каторги Григорія Мамчія, Петра Обушного та Семена Суржка // Новий час. 1932. 10 берез. Ч. 53).
А далі відбулася доволі загадкова історія. К. Студинський зустрівся з Петром Постолюком в аптекаря і відомого мецената Михайла Терлецького, члена Надзірної ради «Червоної Калини». Там К. Студинський висловився різко проти «ЧК», як вона могла видати книжку Юрченка, який є польським поліційним агентом. При цьому натякнув, що, можливо, «ЧК» стоїть на послугах польської військової розвідки, яка фінансує це видання.
Такої образи видавець стерпіти не міг, і вони посварилися. Адже П. Постолюк (1894 – 1978) своїм життям і діяльністю довів свій патріотизм, воюючи в рядах Січових стрільців, УГА та в армії УНР.
Незабаром потому до П. Постолюка дійшли чутки, що К. Студинський розшукує світлину В. Юрченка. Начебто для того, щоб надіслати її професорові Іванові Огієнкові до Варшави, бо Огієнко казав колись Студинському, що, як колишній ректор університету у Кам’янці-Подільському й уповноважений Уряду УНР, знав усіх польських агентів, які переїздили через Кам’янець, і може розпізнати, чи одним із таких агентів не був Юрченко, книжки якого є «нездоровим плодом нездорової фантазії». Також Студинський конче хотів довідатися справжнє ім’я автора, і можна не сумніватися, що робив це на замовлення Консульства СРСР у Львові.
19 лютого 1932 р. з’явився в «Ділі» «Отвертий лист до акад. К. Студинського» П. Постолюка: «Від довшого часу доходили до мене… вістки, що голова Наук. Т-ва ім. Шевченка К. Студинський розпитує всяких громадян про правдиве прізвище одного з авторів, якого книжку видала «ЧК». Цей автор є втікачем з Великої України, переслідуваний і особливо зненавиджений більшовицьким урядом та його прислужниками у Львові. Це насунуло мені декілька думок, особливо, коли я рівночасно знав, що всякі прислужники більшовицького уряду також за тим допитуються… Перед кількома днями звернувся К. Студинський до одного мого знайомого з пропозицією, щоби він видістав для нього світлину згаданого автора…», це було начебто на прохання І. Огієнка. Але П. Постолюк, зв’язавшись із Огієнком телефонічно, довідався, що все це брехня.
«З огляду на становище К. Студинського, як голови громадської установи, вважаю, що ця справа повинна бути вияснена громадянству прилюдно, тим більше, що заходи, щоби розвідати правдиве прізвище і роздобути світлину втікача, є у Львові широко відомі. Тому взиваю оцим Студинського дати відповідь у пресі: 1. Навіщо йому потрібна була світлина і правдиве прізвище переслідуваного агентами ҐПУ українського емігранта? 2. Чому подав він неправдиві причини наглих розшуків світлини? і 3. Які саме мотиви є правдиві? Прохаю К. Студинського дати на ці питання прилюдну відповідь, бо громадянство має право й обов’язок знати, що саме спонукало його, голову Наук. Т-ва ім. Шевченка, до такої незрозумілої для українського громадянства поведінки. Якщо б не було вияснення, тоді можна би піднести проти голови НТШ дуже важкі закиди».
25 лютого «Діло» публікує репліку: «Як це розуміти? Акад. Студинський про заміти дир. Постолюка»: «У львівському українському щоденнику «Час» (ч. 40. з дня 24 лютого) появилася передова стаття під назвою «Жертва психози». У ній автор старається у зв’язку з появою отвертого листа П. Постолюка зробити автора листа й К. Студинського жертвами психози, яка, на думку автора, огорнула наше громадянство в напрямі фабрикування всяких підозрінь, наклепів та інвектив до видатних осіб і діячів».
Кінчить автор свою статтю так: «У противенстві до загалу польської преси, яка з неукриваною злорадістю підхопила і використала в цілій ширині цей черговий скандал нашого життя (мова про лист), ми не спішилися з передрукуванням отвертого листа П. Постолюка, вірючи, що заатакований в ньому Студинський дасть цілій афері згідне з фактичним станом насвітлення. Не діждавшись відповіди в самому «Ділі», вислали ми до Студинського свого співробітника, який приніс нам
