Розповідь моряка - Габріель Гарсія Маркес

Я лежав нерухомо, і маленька чайка, що скочила мені на стегно, мабуть, повірила, що я мертвий. Я її бачив на собі. Вона дзьобала штани, та це було не боляче. Моя рука продовжувала тягнутися до неї. В ту саму мить, коли чайка відчула небезпеку й спробувала злетіти, я зненацька вхопив її за крило, метнувся на середину плота й приготувався з’їсти свою здобич.

Очікуючи, поки вона сяде мені на стегно, був певен, що, впіймавши чайку, з’їм її живцем, навіть необскубану. Я голодував, а думка про кров пташки посилювала спрагу. Та тримаючи її в руці, відчуваючи тріпотіння гарячого тільця, дивлячись в її круглі, блискучі, брунатні очі, — завагався.

Одного разу, стоячи з карабіном на палубі, я намірявся поцілити одну з чайок, що летіла за кораблем. Начальник корабельної артилерії, досвідчений моряк, зауважив тоді: “Не будь невдячним. Бачити чайку для моряка однаково, що бачити землю. Вбити чайку — справа не гідна моряка”. Я згадав ці слова, стоячи на плоту з упійманою чайкою в руці, готовий розшматувати її. Хоч я й голодував п’ять днів, слова начальника артилерії звучали у моїх вухах, мов щойно почуті. Та голод переважив усе. Я міцно стиснув голову чайки й став скручувати її, наче курячу.

Вона виявилася надто тендітною. Я одразу ж відчув, як зламалися в’язи. Стиснув удруге — і гаряча кров зацебеніла по моїх пальцях. Мені стало шкода чайки. Це скидалося на вбивство. Голова тріпонулася, відокремилася від тільця й залишилась, все ще сіпаючись, у моїй руці.

Цівка крові принадила риб. Промайнуло, штовхаючи пліт, біле лискуче черево акули. В таку мить акула, знавісніла від запаху крові, може перекусити сталевий лист, її щелепи містяться не згори, а знизу — тому вона змушена повертатися, коли їсть. Та акула короткозора й ненажерна і, повертаючись догори черевом, хапає все, що бачить перед собою. Здається, саме в таку мить акула вирішила напасти на пліт. Перелякавшись, я кинув їй голову чайки із жахом спостерігав, як за кілька сантиметрів від плота ці величезні тварини б’ються за голову чайки, меншу ніж куряче яйце.

Передусім я спробував обскубти її. Тільце виявилося дуже ніжним, а кісточки можна було переломити пальцями. Я намагався видерти пір’я, проте воно вросло в білу ніжну шкіру, і разом із закривавленим пір’ям відривалися шматки м’яса. Чорна липуча рідина на пальцях викликала в мене відразу.

Легко казати, нібито після п’яти днів голодування людина може з’їсти будь-що. Яким би голодним не був, тебе нудить, коли бачиш жмут закривавленого пір’я, що відгонить сирою рибою й коростою.

Спочатку я гадав обскубти її обережно, дотримуючись певної послідовності. Але не врахував, яка ніжна в неї шкіра. Поки вискубував пір’я, чайка почала танути в моїх руках. Я обмив її у воді, що була всередині плота. Потім розірвав навпіл: побачив рожеві тельбухи, сині нутрощі — і мене мало не вивернуло. Підніс до рота шматок ніжки, та не міг його проковтнути. Авжеж. Я уявив, що жую жабу. З відразою впхнув у рот шматок, що тримав, і заціпенів із бридкою грудочкою закривавленого пір’я й кісток у руці.

Мені одразу спало на думку, що м’ясо чайки, яке я не можу з’їсти, вдасться використати як наживку. Але я не мав ніякого знаряддя для рибальства. Якби ж то в мене був хоч гачок. Або трохи дроту. Натомість я мав ключі, годинник, перстень і три поштові листівки, куплені в Мобілі.

Я подумав про пасок. Подумав, що замість гачка можна пристосувати пряжку. Але всі мої зусилля виявилися марними. Вечоріло. Риби, збуджені запахом крові, вистрибували навколо плота. Коли зовсім стемніло, я жбурнув у воду рештки чайки, ліг і приготувався вмерти. Спершись на весло, чув глуху бійку за кістяк птаха, котрого я не зміг з’їсти.

Тієї ночі мало не вмер від виснаження й розпачу. Незабаром знявся сильний вітер. Пліт кидало збоку в бік, а я навіть не подумав, що слід прив’язатися. Лежав знесилений у воді, висунувши тільки ноги й голову.

Та опівночі все змінилося: визирнув місяць. Вперше за всі ночі, що минули після катастрофи. Поверхня моря виблискувала в блакитному місячному сяйві. Тієї ночі Хайме Манхаррес не з’явився. Я зостався сам, зневірений, покинутий долею на дні плота.

А проте щоразу, коли я вже втрачав самовладання, щось знову живило мою надію. В ту ніч це було віддзеркалення місяця в хвилях. Море розгойдалося, і в кожній хвилі мені ввижалися вогні корабля. Минуло вже дві ночі відтоді, як я перестав сподіватися, що мене підбере якийсь корабель. Але в ту освітлену місячним сяйвом ніч— мою шосту ніч у відкритому морі — я весь час пильно вдивлявся в обрій, майже так само напружено і з тією ж надією, що і в першу. Якби зі мною повторилося те ж саме, я вмер би з відчаю: тепер я знаю, що пліт пливе там, де не пролягають маршрути кораблів.

На порозі смерті

Не пам’ятаю світанку шостого дня. Здається, цілий ранок я пролежав на дні плота — між життям і смертю. Згадував рідних, вони розповідали мені про те, що насправді відбувалося в ті дні, коли я пропав безвісти. Мене не здивувало, що мені влаштували бучну панахиду. На шостий ранок самітництва в морі я вірив, що все було саме так. Знав, що сім’ю сповістять про моє зникнення. Оскільки літаки не поверталися, виходить, від дальших розшуків відмовились і мене оголосили мертвим.

Все це майже відповідало дійсності. Та я весь час чинив опір. Знаходив життєві сили, чіплявся за якусь дрібницю, що вселяла нову надію. Але на шостий день я вже ні на що не сподівався. Лежав на плоту, наче мрець.

Вдень, згадавши, що незабаром п’ята година і скоро з’являться акули, зробив невдалу спробу підвестися й вилізти на борт. За два роки перед тим на березі у Картахені бачив рештки людини, розшматованої акулою. Я не хотів такої смерті. Не хотів,