Паперова лялька - Тетяна Тиховська

– Що треба?

– Допомога… На дітей. От свідоцтво про смерть чоловіка. От свідоцтва дітей… П’ятеро.

– Заява є? Пиши.

Пройшовши «лінію кулеметного вогню», попала до кабінету. За столом сидів «сам», пихкаючи смердючою цигаркою. Поклала на стіл заяву.

– Робітники?

– Ні, – ледь чутно.

– Селяни?

– Ні… От, свідоцтво…

– А що, мало ви нам крові попили?! Ще й допомогу просите! Буржуї недобиті! А на примусові роботи не хочеш? Як «буржуазний елемент»?

І, бризкаючи чорнилами, із задоволенням наклав резолюцію: «Відмовити як класовому ворогу».

Як добулася додому – не пам’ятала. Дорогою то тремтіла від холоду, то потерпала від жару. Ледь переступивши поріг хати, стягнула спітнілу від поту шаль і впала на долівку.

– Господи, що з тобою? Хоча б не тиф!

Бачила, що мамині губи ворушаться, але нічого не чула. А потім перед очима почали клубочитися фантастичні чудовиська, що змінювались, переплітались; замість маминого голосу, як крізь вату, чулося якесь утробне булькотіння, аж доки Агата зовсім не втратила свідомість.

Коли прийшла до тями, побачила себе на ліжку під саморобним пологом з простирадла. Волоси були коротко поголені. За вікном білів сніг. Слабим голосом озвалася до мами:

– Скільки я була непритомна?

– Та довгенько, дитинко. Тепер вже, хвала Богові, одужаєш. А сьогодні останній день року. Може, хоч наступний буде не такий жахливий.

Новий 1920 рік зустрічали пшеничною кашею. Нічого крім каші на столі не було…

Агата повністю одужала тільки тоді, коли задзюрчали весняні струмки. Потроху стала щось робити по хаті, а згодом й у дворі. Але конче була потрібна робота, хоч яка і хоч де. Декотрі односельчани знайшли собі роботу у місті, на заводі авіадвигунів.

На початку війни він був евакуйований з Петрограда, та так в Олександрівську і залишився. Агата пов’язала нижче на очі хустку і знову зібралася в місто.

Мама перед дорогою повчала:

– Кажи, що селянка, документи згубила. На польську не збивайся, кажи їхньою говіркою.

За територією Олександрівськ належав до українських земель, хоча мовою керівної верхівки віками була російська, бо всі ці землі були часткою Російської імперії. В містах школи викладали російською, українською – тільки в селах; українська інтелігенція складала дрібнесеньку частку українського суспільства, отож обивательська мова в Олександрівську була мішаниною російської і української – суржиком.

– Та вони невідомо якою розмовляють: ані російською, ані українською.

– І ти так кажи. Хто тобі заважає? І не плач. Плакати – то невихованість. Та й не допоможе однаково.

З неабияким острахом Агата увійшла до кабінету начальника відділу кадрів. Побачила добродія з густими геть сивими вусами, з глибокою вертикальною зморшкою на лобі, із очима стального кольору. Чимось він нагадував Тараса Бульбу.

Не знаючи, як саме поводитися, Агата на мить заклякла. Добродій перший почав розмову чистесенькою українською мовою:

– Що, мала, шукаєш роботи?

Агата досі залишилася маленькою і тендітною. А за хвороби ще й схудла, то ж дійсно виглядала як підліток. Щире співчуття, що чулося в голосі співрозмовника так відрізнялося від побоювань Агати, що вона не втрималася і гірко розридалася.

А коли заспокоїлась і попила води, що їй було запропоновано, розповіла геть усе – і звідкіля вони, і про загиблого чоловіка, і про п’ятьох дітей… Дядечко уважно вислухав. Помовчав. Тоді запропонував:

– Спеціальності ти ніякої не маєш. Почнеш робити прибиральницею? А заразом підеш на курси, навчишся якоїсь гарної робітничої професії.

Викликав по телефону секретарку:

– Узнайте, чим можна зарадити з житлом – у нас буде працювати вдова залізничника.

Агата вийшла з будівлі заводу як наново народжена: нарешті її перестало лякати майбутнє! Нарешті вона перестане ховати очі від сусідів, бо напозичала вже в кого тільки могла! Нарешті пошиє Діночці нове платтячко, бо молодшим хоч дещо достається в спадок, а Діна з усього повиростала. Нарешті!

Попервах Агата ходила на роботу пішки. А трохи згодом ще й отримали житло. Їх оселили в одному з кількох однакових двоповерхових бараків на розі Базарної та Московської. Доки діти не призвичаїлись вирізняти свій дім, Агата підказувала: перед нашим домом лежить великий камінь, на якому можна й посидіти. Будинок мав чотири квартири по усіх сторонах, кожна з окремим входом. На першому поверсі в кожній квартирі була велика груба, а на другий поверх в жилу кімнату виходила тільки її труба. Кімнати на замок не зачинялися, тільки на гачок – від протягу. Красти було нічого – всі були однаково нужденні. В кімнаті були тільки ліжка, тумбочка, на тумбочці – дзеркало. Тільки в декого на вікнах були фіранки – але це вже була розкіш.

Готували на керогазі. За гасом ходили в гасову будочку, що була неподалік. Купатися щонеділі ходили в