Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
– Я така тепер щаслива, що ми гратимемо разом! Олексію Антоновичу, ти навіть не уявляєш, як це буде прекрасно, я тобі така вдячна!
Не доїла сніданку, чаю ще не попила, підскочила до піаніно, залунало на всі Бендери:
– Ой, я дівчина полтавка…
З ніжністю подумав: «Ти дівчина з Ніжина, з Заньків, з Чернігівщини, усе в тобі мені миле: і молодість твоя, і врода, і голос твій оксамитовий. Якби ж не оце твоє прагнення сцени, лицедійства, було б справжнє сімейне щастя».
Перервала спів на півслові:
– То я одразу після сніданку збігаю до пані Іди, скажу, що ми гратимемо в «Наталці», гаразд?
– А ти хіба вже не погодилася грати?
– Як це я могла зробити без твого дозволу? Щоб знову між нами незлагода була? Я думала, що ти сердитимешся. Але я надіялася, що ти погодишся, ти ж теж любив театр, мистецтво. Пам’ятаєш ніжинські вистави? Колись ти підтримував мої мрії…
Іда Гаврилівна писала листа, коли до кімнати зайшла покоївка і сказала, що прийшла пані Хлистова. Не встигла підвестися, як до кімнати влетіла Марія Костянтинівна – гарнізонний етикет не був суворим – ця захоплена дівчинка кинулася до неї:
– Він погодився!
Закружляла кімнатою. Від серця відлягло, по-змовницьки всміхнулися одна одній. Досвідчена й розумна Єсипова знала, які непрості стосунки в родині Хлистових, хоча Олексій Антонович, зразковий, майже ідеальний на службі, бездоганно шляхетний у спілкуванні, щастя в родині немає. Разом із Марією розробили стратегію й тактику щодо непередбачуваного чоловіка. З дружиною вчинив непорядно, будучи нареченим, обіцяв одне, а ставши чоловіком, почав говорити зневажливо про актрис, називав їх лицедійками.
Марія Костянтинівна так вдало копіювала його міміку відрази та зверхності:
– Дружина офіцера буде лицедіяти? Тобі аматорства замало, професійну сцену подавай, хіба ти мусиш сама заробляти на життя? Хіба я тебе в чомусь обмежую? Яка невдячність, чорна невдячність! Як розгульне акторське життя можливо поєднувати з сімейними обов’язками? Я собі цього не уявляю! А діти?
– Поки що у нас немає дітей…
– Маю надію, що незабаром з’являться. Вони соромитимуться матері-лицедійки. Співай собі скільки завгодно вдома, ніхто цього не забороняє, розважайся, а родину ганьбити я не дозволю!
Закінчила уявний монолог і розридалась, несподівано для себе. Пані Іда кинулася втішати:
– Не засмучуйтесь, усі чоловіки однаковісінькі, тут уже нічого не поробиш, ви жінка заміжня. А Олексій Антонович вас дійсно любить, так на ваш приїзд чекав! Я вірю, що у вашому житті все владнається, ви обов’язково будете щасливі.
Вистава мала шалений успіх, аматори перевершили самих себе, але це сталося завдяки неповторній зірці – Марії Хлистовій – це її гра опромінювала й надихала всю трупу, її талант примушував інших втілюватись у героїв, не фальшувати. А Марія – Марія жила своєю Наталкою, коханням до Петра, і грати не доводилося, бо була єдиним цілим із героїнею, як у маренні. Почула оплески – і наче прокинулася, здивовано оглянула залу, радісне обличчя чоловіка – навіть йому личить український стрій, щасливі очі Тобілевича. Як він їй до пари, як до пари… на сцені.
Вечеряли разом, великою компанією у Хлистових, раділи успіху, піднімали тости за господиню дому, за її неперевершений акторський талант, і Марія вже не пам’ятала, хто першим сказав чоловікові, голосно, так, що всі почули:
– Відпустіть, Олексію Антоновичу, дружину до акторської школи. Я в самому Петербурзі такої гри не бачив. Не можна, щоб такий талант загинув.
Вина було випито чимало, усі загули – відпустіть, відпустіть! А чоловік жартуючи, щоб не ображати гостей, відказував:
– Хіба не чуєте, у Марусеньки акцент малоросійський, який там Петербург. От якби був український театр, тоді – будь ласка.
Розумний, знав, що в Україні національний театр заборонено. Думав, завжди так буде.
Теж жартуючи, Микола Тобілевич подав йому чистий аркуш, ручку, чорнило:
– Пишіть, пане, розписку: якщо буде український театр, то дозволите Марії Костянтинівні в ньому грати. Так, а тепер ще ваша печатка й підпис, – зухвалий прапорщик акуратно склав папірець і заховав у кишеню під оплески і сміх довколишніх. Одне слово, жарт, та й годі.
Ще декілька вистав зіграли разом. Тільки зі сцени казала те, на що не мала права натякнути, і жодна людина не здогадається, не буде пліткувати, що дружина полковника Хлистова закохалася до нестями, до божевілля. А найголовніше, щоб цього не відчув, не дізнався він сам, Микола, біля якого спалахувала, знищувалася й відроджувалася знову!
Грала вдало і вірну люблячу дружину, та які то були тортури, муки пекельні!
А Микола? Бачила його захоплені очі під час вистав, бо грали разом, як і співали – в унісон, наче одне серце на двох, наче плоть єдина. А по виставі повага і шана: Маріє Костянтинівно – Миколо Карповичу. Він ще й друг-товариш чоловіка, підлеглий, ще й молодший од неї на два роки. І що має робити? Як жити далі?
Щастя тривало недовго. Спочатку командир фортеці заборонив вистави, мовляв, вистачить з вас і музичних вечорів, так безпечніше й спокійніше, а наприкінці літа покинув Бендери прапорщик Тобілевич, дочекався наказу. Попрощався з подружжям Хлистових сердечно, чемно, але ні слова, ні натяку на дружнє листування. Та й навіщо? У них мандрівне військове життя, і його майбутнє не визначено.
Наче сонце в душі закотилося, без його голосу в серці запанувала тиша, мертва… Вперше відчула справжній біль, змарніла, схудла…
Через три роки опинилася у Свеаборзі. Нове підвищення по службі дістав Олексій Антонович, призначили на посаду командира фортечної артилерії. Місцевість виявилася лікувальною, сувора північна природа заворожила. Ліс, скелі, сиві хвилі – на все це Марія могла дивитися, не відчуваючи часу, хоча було лячно перед стихією, наче сама – крихточка перед Всесвітом. Сподобалися і старовинні кам’яниці, гострі шпилі церков.
Після Бендер дихалося легше, доля зглянулася над нею, всміхнулася: Фінляндія здійснила заповітне бажання – вчитися в консерваторії. Поруч зі Свеаборгом, катером можна дістатися, у Гельсінгфорсі було місцеве відділення Петербурзької консерваторії. Професор Гржималі, рідний брат відомого віртуоза-скрипаля, не міг натішитися новою ученицею, її музикальністю, широким діапазоном і красою голосу, силою легень. Пророкував блискуче майбутнє оперної співачки. Погано володів російською мовою, та слова його були бальзамом:
– Как ви пайот! Голос іде не з кріком, а от серца, от серца! Вона теж раділа разом з ним, вірила, що не випадково Господь обдарував її цим дивовижним голосом, співучим талантом.
У Свеаборг приїхали і Єсипови, знову Іда Гаврилівна була поруч, вірна подруга, розрада й підтримка. З нею Олексій відпускав Маню до Петербурга на гучні вистави в
