Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
Та Марія знала, що підстроїли це «щастя» друзі-аматори з театрального гуртка, хотіли, як краще, та жарт набув блюзнірських рис. Не пускали б ту голубку в церкві… Штучне це щастя, несправжнє, оманливе. Так і сталося…
Через декілька місяців спокійного сімейного життя, коли Маня нагадала Олексію Антоновичу про його дошлюбні обіцянки відпустити дружину до Петербурзької консерваторії, почула суху й злу відповідь: не годиться дружині офіцера лицедіяти, по сценах кривлятися, публіку розважати, призначення жінки – бути біля чоловіка і виховувати дітей, а не думати про консерваторії та театри.
– Маріє, у тебе перед очима приклад вашої шановної матері, вона – бездоганна господиня. Звідки ж ці незрозумілі прагнення? Тим паче, що я не проти твоєї участі в аматорських виставах, співай, якщо кортить, я й сам люблю послухати твій спів, але всьому є розумна межа, яку ніхто не має переходити без покарання.
Вона тоді три дні не виходила з кімнати, відмовлялася від найсмачніших страв, будь-якої їжі… Зненавиділа і скорилася. Грішна, зраділа, коли чоловік поїхав на війну, бо повернулася майже на рік до батьків, доки він воював проти турків, допомагав звільнити багатостраждальний болгарський народ. Там десь поруч воював і рідний братик Євтихій. Щодня молилася за обох, за одного – з любов’ю, за другого – з обов’язку дружини. Вимолила, залишилися живими.
Знову почалося мандрівне військове життя, опинилася з чоловіком у Бендерах, у Бессарабії.
Приїхала до нього в лютому, засмутилася: бачила закутини, глушину, нетрі – але таких! Може, найбільше засмутило, що лютий, а тут – дощі холодні, багнюка на дорогах непролазна, хатинки непоказні, після чернігівських лісів – пустка, гола пустельна рівнина, куди оком не кинь. І фортеця на фортецю не схожа… Три місяці звикнути не могла, як птаха у клітці бідкалася. Єдина надія, що у військовому житті все тимчасове, треба перебути, перетерпіти, не на віки вони тут поселились. У чоловіка кар’єра складається успішно, Євтихій вже служить у Петербурзі, може, зарадить.
З початком весни трохи розвиднилося, стало веселіше. Потоваришувала з жінкою коменданта фортеці Єсиповою, Ідою Гаврилівною, наче рідну душу в цьому мороці знайшла. Гарнізонні пліткарки виставляли її як зарозумілу й гонорову жінку, але Іда Гаврилівна колись навчалася співу в знаменитого італійського співака Евераді, і на першому вечорі, почувши голос дружини Хлистова, була у захваті від її музикальності, одразу запропонувала давати уроки вокалу. У них склався гурток любителів співу: війська поверталися з війни, у Бендерах було багато молоді з сильними та красивими голосами, прихильників хорового співу. І Марія, як і у Ніжині, стала солісткою в імпровізованих концертах. У квітні було по-літньому тепло. Наказала покоївці розчинити вікно, свіжий теплий вітерець грав легкою фіранкою, сіла до піаніно, підібрала на слух мелодію народної пісні, почала наспівувати:
Коло млина, коло броду
Два голуби пили воду.
І тут неочікувано до її мецо-сопрано приєднався незнайомий підбасок:
Вони пили, вуркотіли,
Та й знялися, полетіли.
Кохання не з першого погляду, а з першого звуку! Ще й не побачила його, а вже охопив страх, в очах – наче яскраві промені сонця, у голові – запаморочення. Слухала б цей голос і слухала!
Пробудив від цього наслання, мороку незрозумілого голос чоловіка:
– Дозволь, люба, представити тобі мого друга й товариша по службі Миколу Карповича.
– Прапорщик Тобілевич до ваших послуг.
Красень, молодий, високий, широкоплечий, на грудях – георгіївський хрест, очі сміються, взяв за руку, цілує… Хіба так буває? Як сонце яскраве, одразу затьмарив чоловіка навіки.
– У вашої жінки чудовий голос, Олексію Антоновичу, дозвольте заспівати дуетом?
Виявилося, він, як і вона, з України, з Херсонщини, майже земляк, ті ж пісні співає, що і в неї, на Чернігівщині. Плакати від щастя хотілося – тут, у Бессарабії, зустріла людину, свого, українця, зазвучала рідна мова. І Микола Карпович зрадів:
– Так то чоловік у вас росіянин, а ви – українка, з роду Адасовських? Бувають же такі приємні несподіванки!
Проспівали кілька пісень. Чоловік слухав із глузливою посмішкою, мовляв, пустують, як малі діти, та – хоч би чим дитина бавилась, аби не плакала.
Кохання осяяло все її нудне й сумне життя в Бендерах. Усе, що раніше викликало огиду та розчарування, набуло нового сенсу: вона опинилася тут, щоб зустріти це неймовірне щастя, це сонце єдине, цю радість, що перехлюпувалась через вінця. І треба продовжувати грати роль дбайливої господині, що вміє варити смачні борщі, турботливої, уважної дружини і ховати щасливі очі за віями, бо, променисті, зраджують, видають таємницю, яку й сама ще не збагнула остаточно. Сьогодні, за сніданком, Олексій Антонович підняв очі від газети – і довго мовчав, наче вперше побачив свою дружину, сумно розглядав її, і вона не відводила погляду від його очей, витримала… Невже чоловік відчув небезпеку, але не знає, з якого боку чекати?
– Останнім часом ти дуже змінилася. Бендери тебе вже не дратують?
– Зараз часу не маю на дратування. Якщо тобі це цікаво, то Іда Гаврилівна вирішила поставити «Наталку Полтавку», а мені запропонувала головну роль. Пам’ятаєш, як я грала в Ніжині, коли ми вперше зустрілися? Ти так схвально ставився і до вистави, і до моєї гри. Згадай!
Погляд чоловіка потеплішав.
– Може, і мені до вас приєднатися? Ти – Наталка, я – Петро?
Ледь стримала глузливу посмішку:
– Любий, у ролі Петра забагато вокальних номерів.
– Це делікатний натяк на ведмедя? На мій недосконалий слух?
– Ні, просто я не хочу, щоб ти комічно виглядав на сцені. З голосом і слухом у тебе все гаразд, але бракує досвіду. А ще – пані Іда вже запропонувала цю роль твоєму другові, пану Тобілевичу, і той дав згоду. Ми можемо опинитися в незручному становищі. Чому б тобі не спробувати себе в ролі пана Возного? У Ніжині ти показав себе неабияким актором. А в цій ролі замість співу – речитатив.
Олексій Антонович задумався. Репетирувати, хвилюватися, поспішати, замість відпочинку бігти до репетиційної зали – усе це не приваблювало його взагалі, але й залишати Маню разом із цим «героєм-коханцем» Тобілевичем теж не хотілося. Краще, якщо буде поруч, бо є такі чоловіки – краще пальця до рота не класти, відкусять усю руку, кілька разів спостерігав його залицяння до дружин молодшого офіцерського складу, чув їхній зазивний сміх, бачив їхнє кокетування, палаючі очі…
– Гаразд. Чом би й ні?
І почув у відповідь радісний сміх дружини. Маруся вискочила зі столу, обняла,
