Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд
Удома, навіть не роздягнувшись, Овен почав трясти місіс Коннор за плече.
— Навіть не думай, про що ти там собі думаєш, — забурчала вона. — І не треба впускати всередину холод.
— Слухай! — сказав він їй. — Тільки послухай!
І з нього виплеснулася історія про дівчинку та незнайомця, мертвих і живих.
— Чого ти там нажлуктився? — поцікавилася вона.
— Майже як скло.
І він повторив їй історію, бо вона одразу не збагнула її.
Місіс Коннор підвелася, щоб краще його бачити. І ось він, чоловік, на якого вона працювала тридцять років і двадцять дев'ять років ділила з ним ліжко, — вдягнений, виструнчений, а з нього ллється потік слів. Жінка не могла нічого з того второпати. Навіть коли він перестав говорити і вкляк там, ніби зачарований.
Вона вилізла з ліжка, щоб допомогти йому стягнути одежу. Йому не вперше було напиватися так, щоб бути не в змозі впоратися з власними ґудзиками. Проте він не хитався, не завалювався на неї, а поки вона розстібала його порти, виявила в ньому таку жвавість, на яку навряд чи був здатен захмелілий чоловік.
— Подивися на себе, — докоряла йому.
Аж тут він обійняв її і поцілував так, як було на початку їхніх стосунків. Вони покотились і звалилися у ліжко, і коли все скінчилося, замість того, щоб відвернутись і захропіти, Овен обвив її руками й поцілував волосся:
— Виходь за мене, місіс Коннор.
Вона розсміялася.
— Який ґедзь тебе вкусив, містере Олбрайте?
Він поцілував її у щоку, і вона відчула усмішку в його цілунку.
Жінка вже майже заснула, коли Овен знову заговорив.
— Я бачив це на власні очі. Це я тримав свічку. Вона була мертва. І ось за хвилину — жива!
Вона відчула його дихання. П'яним він не був. Імовірніше, божевільним.
Вони поснули.
Джонатан, усе ще вдягнений, чекав, поки «Лебідь» затихне. Він вийшов із кімнати нагорі й спустився зовнішніми сходами. Для такої погоди він одягнувся поганенько, та йому було байдуже на те. Його гріла історія, яку ніс у серці. Він пішов протилежним, ніж Овен Олбрайт, шляхом, повернув проти течії і рушив уздовж берега. Його голова бриніла від ідей, тож Джонатан швидко крокував, щоб поділитися ними з людиною, якій точно захочеться дізнатися геть усе про це.
Дійшовши до обійстя священника у Баскоті, загрюкав у двері. Там не відповіли, тож він грюкнув ще раз, і ще, допоки не став гупати без упину, не зважаючи на пізній час.
Двері прочинилися.
— Священник! — заволав Джонатан. — Мені треба поговорити зі священником!
— Але ж, Джонатане, — промовив той, хто відчинив двері — чоловік, одягнений у халат і нічний ковпак, — це ж я.
Чоловік стягнув ковпак і продемонстрував копицю посивілого волосся.
— Ох. Тепер я вас упізнав.
— Хтось помирає, Джонатане? Твій батько? Ти прийшов, щоб привести мене до нього?
— Ні!
І Джонатан, який хотів пояснити, що причина його приходу дуже далека від цієї версії, раптом із поспіху зашпортався в словах, тож єдине, що зрозумів священник — ніхто не помер.
Сонним голосом він перервав хлопця:
— Не можна без причини витягати людей із ліжка, Джонатане. До того ж хлопцеві не варто вештатись у таку ніч — надто холодно. Тобі потрібно бути в ліжку. Іди додому.
— Але ж, отче, це ж та сама історія! Знову те саме! Як із Ісусом!
Священник побачив, що обличчя гостя побіліло від холоду. Його закочені очі сльозили, і сльози замерзали на щоках. Обличчя світилося від радості бачити священника, а язик, що завжди був завеликим для рота, так, що часом ставав на заваді словам, висолопився на нижню губу. Дивлячись на нього, чоловік пригадав, що Джонатан, попри всі свої добрі якості, був нездатний попіклуватися сам про себе. Він широко відчинив двері й запросив хлопця всередину.
У кухні священник нагрів у каструльці молока і поставив перед гостем окраєць хліба. Джонатан пив і їв — цьому жодне диво не завадить, — а потім знову переповів історію. Про дитину, що була мертвою й ожила.
Священник слухав. Він поставив декілька питань: «Коли ти вирішив прийти сюди, ти спав у ліжку?.. Ні?.. Що ж, тоді, може, це батько чи містер Олбрайт розповів тобі історію про цю дитину в шинку?» Коли священник переконався, що ця подія — надзвичайна і неможлива, якою її й описав Джонатан, — мала певне підґрунтя у тому, що відбувалося насправді, й не була ані сном хлопця, ані побрехенькою, яку тому розповів якийсь пияк, він кивнув.
— Що ж, насправді та дівчинка взагалі не була мертвою. Та всі думали інакше.
Джонатан затрусив головою.
— Я впіймав її. Я тримав її. Я торкнувся її ока.
І він жестами показав, як ловив важку ношу, як тримав дитину, і як ніжно торкався очка пальцем.
— Людина може здаватися мертвою, якщо з нею сталося щось жахливе. Буває. На вигляд — мертва, але насправді перебуває у стані такого собі сну.
— Як Білосніжка? Я поцілував її. Може, це її розбудило?
— Це ж тільки казка, Джонатане.
Джонатан задумався.
— Тоді як же Ісус?
Священник насупився, і йому забракло слів.
— Вона була мертва, — додав хлопець. — І Рита так думала.
То був сюрприз. Рита була найбільш виваженою з відомих священникові людей.
Джонатан зібрав хлібні крихти і проковтнув їх.
Священник піднявся. Це було для нього занадто.
— Уже пізно й холодно. Ночуй тут, добре? Ось ковдра, на цьому кріслі. Ти надто виснажений.
Та Джонатанові було потрібно дещо інше.
— Зі мною все добре, отче. Та все-таки, це ж як в Ісуса, так?
Священникові подумалося, що, можливо, його ліжко ще не зовсім прохололо. Він кивнув.
— У тому вигляді, як ти щойно розповів мені, Джонатане, так. Паралелей тут не уникнути. Утім, не будемо сушити собі голову вночі.
Джонатан вишкірився.
— Я перший розповів вам цю історію.
— Я цього не забуду. Вперше я почув про це від тебе.
Джонатан вдоволено вмостився у кухонному кріслі, і його очі почали соловіти.
Священник утомлено піднявся сходами до себе у спальню. Улітку він був іншою людиною, активною й енергійною, і здавався на десяток років молодшим, та взимку, коли небеса
