Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

— Добрий вечір, — незваний гість кивнув господареві. — Я від Ріни.

— У якому сенсі? — очманів Бісмарк.

— Прийшов подивитися, чи все в порядку, — пояснив хлопець. — Мене звуть Коля.

— Коля? — повторив Олег. І раптом його осяяла здогадка. — Ти, напевно, її брат?

— Звідки ти знаєш? — здивувався той. — Так, я брат. Але не її, а біля неї.

— Брат біля неї? — спантеличився Бісмарк, не розуміючи, що відбувається і що йому в цій ситуації робити.

— Ти, напевно, спати вже хотів, — гість нахилився і розв’язав шнурівки на кросівках. — Та ти йди, спи. Я на кухні посиджу.

— А навіщо сидіти на кухні? — запитав Бісмарк і майже непомітно доторкнувся до кишені, з якої ледь випинав сиґнет. Наче перевіряв: чи на місці він.

— Ріну почекаю. Ти йди, відпочивай! — голос хлопця став наполегливіший.

Бісмарк зробив кілька кроків назад і зупинився біля одвірка. А хлопець пройшов повз нього на кухню. Всівся за стіл, виклав перед собою планшет і увімкнув інтернет-ігри.

Спати Олегові розхотілося. Він тепер сидів за письмовим столом, наливши собі ще одну чарочку коньяку. Сидів, дивився на неї, але не пив. Намагався зосередитися. Намагався зрозуміти, що відбувається. Намагався визначити: чи пов’язаний цей дивний і несподіваний прихід «Брата-біля-Ріни» з дзвінком пані з Софійського заповідника, яка вигнала його з дому на роботу, вигадавши замикання в гаражі. Начебто нічого ці дві події не об’єднувало окрім того факту, що сталися вони в один і той самий день. Але цей збіг сам по собі вже викликав у Олега підозру.

Обережний стукіт відвернув Бісмарка від його сумнівів. Він здригнувся. В прочинені двері просунулася голова Брата-біля-Ріни.

— Я піду вже, — повідомив Коля. — Ріні привіт! Ну і ти розумієш, як треба поводитися з нею?

— Що розумію? — очманіло втупився на хлопця Олег.

— Як правильно поводитися, — наполегливо повторив той. — Ріна — особлива! Її треба прощати, розуміти, охороняти і оберігати! Якщо якісь непонятки, можеш мені передзвонити. Я там на кухні свій номер залишив.

Олег вийшов у коридор і прослухав до кінця скрегіт ключа в замку. Хлопець поводився так, ніби це він тут жив, а не Олег. І мовби в квартирі тепер нікого не залишилося.

На кухні Бісмарк знайшов візитку з номером телефону і віддрукованим текстом «Брат Микола».

— Брат? Чий брат? — Олег пхикнув. — Секта якась. — подумав він і, несподівано для самого себе, заспокоївся. Тобто всю напругу дня і вечора немов рукою ворожки зняло. Віруючим людям, незалежно від церкви або секти, Бісмарк апріорі довіряв. Усі вони йому, не віруючому, здавалися людьми добрими, правильними і поступливими.

Розділ 10

Львів, травень 1941. Богдан Курилас іде на уродини

Професор не вірив жодним запевненням, що нема до нього претензій, але скорився долі, і ось уже третій день, як уважно перечитував рукопис, робив виписки і намагався второпати, що ж такого зацікавило НКВС. Імовірності того, що його будуть вербувати, не піддавав сумніву. Сексотів ніколи не бувало забагато. Сексоти повинні були стежити навіть одні за одними, не підозрюючи про це.

Професор поголився, вбрав чисту напрасовану сорочку, яку подала йому дружина, і за хвилю вони вийшли на залюднену Яґеллонську[5], з неї завернули на Гетьманські Вали[6], які совєти перейменували на вулицю Першого травня, й рушили до Академічної[7]. Гучномовці транслювали марші й бравурні совєтські пісні, які кликали в світле майбуття. Колишнє Корсо — улюблена львів’янами вечірня стометрівка — було, як і давніше, запруджене. Але різниця з довоєнним часом різко кидалася в очі. Уже не видно було львів’ян, які прогулюються повагом, розкланюються, приклавши руку до капелюха, усі намагалися, мов щурі, оглушені гучномовцями, хутенько прошмигнути повз стіни. Зате повагом тепер проходжувалися окупанти з Росії, повбирані в конфіскований у місцевих одяг. Їм ця гучна музика не заважала, вони до неї звикли, вона напоювала їх гордістю за великий совєтський народ.

З початком травня 1940-го на вулицях позникали «снігові баби», як львів’яни називали росіянок, що прибули сюди в своїх звичних куфайках і валянках, замотані у вовняні хустини. Поменшало на вулицях військових, їх перекинули у Фінляндію та Прибалтику.

В історика Остапа Марковича були уродини. Зібралося вузьке коло друзів. Курилас подарував товаришу сорочку і краватку. На цю пору такі речі вже стали дефіцитом, але підпільно ще можна було дещо добути, бо окремі крамарі, побачивши, як наїзники скуповують все підряд за безцінь, поховали товари і зачаїлися.

Гості частувалися навстоячки, розбившись на маленькі групки. На столі були нові совітські напої — горілка, шампанське, і старі запаси — горілка Бачевського, хорватські вина. З закусок — ковбаса, оселедці і багато кав’яру, чорного і червоного. За Польщі він був дорогим, але не дефіцитним, за російської окупації — навпаки: дешевий, щоправда, був лише в рестораціях. Крамниці пропонували переважно оселедці і горілку. Хліб, молоко зникали з самого ранку.

Степан Шурхало, який викладав латину, вивів Куриласа на балкон покурити.

— Дурний я, що не втік, — зітхнув. — А тепер потрапив у безвихідь.

— Що таке?

— Мене змушують доповідати щотижня про всі розмови на кафедрі.

— Чому саме тебе?

— Бо я їм близький соціяльно. З пролетарської родини.

— О, Господи! — похитав головою Курилас. — Днями до мене забігав попрощатися один наш спільний знайомий саме з такої нагоди: його теж змушували доповідати. Я здивувався: «А то чого? Та ж ти походиш з пролетарської родини». А він: «Власне! Це і є причина. Бо вони вважають, що я для них ідейно і соціяльно близький. Тямиш? І тому, мовляв, повинен помагати встановлювати їхню владу в Галичині».

Обоє розсміялися.

— Хто ж то? — запитав Шурхало.

Курилас визирнув з балкону на вулицю. Перехожих не було. Вкінці вулиці стояло темне авто.

— Не скажу, — промовив глухо, — поки не довідаюся, що йому це вдалося. Сам розумієш...

— Звісно.

— Але чого ти переживаєш? — знизав плечима Богдан. — Хіба в нас на кафедрі ведуться якісь антирадянські чи націоналістичні розмови? Про що доповідати? Маємо кількох нових викладачів з Союзу. То хто б при них щось собі дозволив?

— Я так і сказав, коли мене викликали позавчора. А він мені каже: «Ви зі мною не щирі. Хіба професор Курилас не нарікав, що не зміг пообідати в ресторації через те, що туди напхалася купа офіцерів?» Я здивувався. Бо що ж тут такого? А він: «Ці офіцери ваші визволителі! Вони життям ризикували, щоб визволити вас з польського рабства. Ви навпаки повинні радіти, що маєте честь обідати разом з ними».

— Звісно, це честь, коли сидиш біля такого офіцера, а він вишмаркує носа тобі під ноги.

— О, дякую, вже маю що на тебе донести, — розсміявся Степан. — Але якщо поважно, то це означає, що вони не одного мене завербували. І тепер, якщо хтось промовчить про якусь слизьку