Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

Вступили ми до міста, коли вже стало сутеніти. Місто зажило тим життям, яким жило й раніше, до того, як ми прийшли сюди і все живе знищили. Купці згортали ятки, водники з порожніми бурдюками втомлено сиділи у затінку — надходила вечірня прохолода, спрага вже нікого не турбувала. На вулиці вийшли жінки з відкритими обличчями і звабливими поглядами — наставала їхня пора. Вони проводжали нас теплими поглядами і лагідними усмішками. Коли дехто з наших піддавався звабі й зупинявся, князь гримав на нього, і той, незадоволено буркочучи, наздоганяв товариство.

Ми прямували на заїзний двір, що його тримав купець Рупрехт з Гейдельберґа. Ми йому і його родині врятували життя, визволивши з сарацинського полону, і він обіцяв нас тоді гостити безкоштовно. Він виділив нам кілька покоїв, панну ми поселили з братом Лукою і занесли їм вечерю, щоб дівчина не потрапляла на очі тим, кому не варто її бачити. Самі ж повечеряли внизу.

— Що то за юнак з вами? — запитав Рупрехт знічев’я.

— Відбили в сарацинів, — відказав я. — Наш хлопець.

— Теж з Русі?

— Ні, але наш.

Він кивнув і пішов наливати нам пиво. Він і раніше задовольнявся сухими відповідями, тож і цього разу швидко втратив інтерес».

Розділ 9

Київ, жовтень 2019. Що робити, коли до вас прийшли невідомі?

За вікном шелестів жовтневий дощ. Шелестів похмуро і монотонно. Але багатогодинна робота Бісмарка якраз цього ранку увінчалися успіхом, і він тепер розглядав, як сидить на мізинці, м’яко і благородно, а не як нинішня біжутерія, золотий сиґнет з двома лицарями, що мчали на одному коні. Щось у цих лицарях прикувало Олегову увагу. Він придивився і, здається, помітив, що у переднього лицаря на спині чи то наплічник, чи мішок. Очі засльозилися через напруження, з яким він спробував детально розгледіти печатку. Просто йому було ліньки шукати лупу. А думки самі перескочили на нещодавно потривожену ним могилу. Малий розмір персня змусив згадати викопані тонкі кісточки пальців. Тисячу років назад люди були дрібніші. Може, колишній власник носив перстень і на безіменному пальці або на середньому, але відтоді людська порода пішла в ріст. Недарма ж навіть на мізинці Бісмарка перстень сидів так міцно.

Не знімаючи персня, Олег розкрив ноут, «скинув» туди з мобільника фотографію лицарів на печатці і вставив у віконце пошуку зображень. Екран одразу ж нескінченним килимом вистелив квадратики схожих зображень. І на сиґнетах, і на старовинних гравюрах.

— Ні фіга собі! — вирвалося у Бісмарка, коли він прочитав, що на печатці зображений перший символ лицарів-тамплієрів. Правда, таких «зубожілих» і «однокінних» лицарів зображали як символ і герб навіть раніше, в ордені госпітальєрів, на самому початку дванадцятого сторіччя.

Він погасав по сайтах, присвячених обом орденам. Почитав п’яте через десяте тексти, що супроводжували зображення. Раптом промайнуло перед очима ще одне фото дуже схожого персня, датованого кінцем 12-го сторіччя.

Дух у Бісмарка перехопило. «Мій!» — вирішив він щодо сиґнета і одразу відчув, мовби перстень схвалив його рішення. Мовби «потиснув» на мить мізинець, потиснув і «відпустив» його так само, як рука відпускає іншу руку після привітального потиску. — «Жодних онлайн-аукціонів! Сам носитиму», — твердо вирішив Олег.

І тут йому здалося, що перстень почав гріти його мізинець. Не розуміючи, чи це відбувається наяву, чи наслідок недосипу, Олег зняв його з мізинця, поклав на долоню і замилувався золотим посланцем давніх віків.

«Дійсно, теплий! — подумав. — Але не тепліший, ніж 36,6. Напевно, навпаки, від мого пальця нагрівся!»

Дзвінок мобільника відвернув його увагу.

— Ви на роботу виходити збираєтеся? — запитав незнайомий жіночий голос.

— Яка робота? — не зрозумів Олег. — Мені дозволили поки що не приходити.

— Хто дозволив? — зажадала відповіді жінка.

— Адік, — пояснив він і осікся.

— Який ще Адік? У нас замикання в гаражі.

— Так? Даруйте! — спохопився Бісмарк. — Я просто отруївся трохи. Зараз прибіжу!!!

— Давайте швидше, а то залишитеся без премії! — голос жінки полагіднів.

— От же ж шельма! — бурчав Олег, переодягаючись у робочий спецодяг. — Захотіла в мене триста гривень премії поцупити!

Похапцем вискочив на вулицю без парасольки, але повертатися не став. Дощ стукав по кашкеті і підганяв чергового електрика, через що збоку могло здатися, що він поспішає у справах надзвичайної важливості. Напевно, так і думали усі зустрічні, особливо ті, що поступалися йому дорогою.

Минаючи територією заповідника, він помітив щось тривожно дивне: місце, де він робив нічні розкопки і яке замаскував, хтось загородив дерев’яними стовпчиками з напнутою між ними червоно-білою пластиковою стрічкою.

У робочій кімнатці Олег затримався на кілька хвилин, відсапався, щоб уже, заспокоївшись, податися до гаража і шукати причини замикання.

У гаражі Софійського заповідника світилося. Незнайомий водій стояв біля відкритого капота чорної «Шкоди» і розглядав викручену з двигуна свічку запалення.

— Ну, де тут замикання? — відвернув його увагу Бісмарк і показав поглядом на лампочку, що світилася.

— Яке замикання? — не зрозумів водій.

— Мені телефонували, сказали, що в гаражі замикання.

— Та не було жодного замикання, — гмукнув водій. — Я тут зранку кручуся.

Спантеличений Олег повернувся до кімнатки. На душі стало неспокійно. Зателефонував Адіку.

— Слухай, тут щось відбувається. Місце розкопки обвели стрічкою, мене викликали на замикання, а замикання нема.

— Ноги в руки і вали звідти швидко! — скомандував Адік.

— Куди? У них же моя адреса, моя трудова книжка!

— Отож. Сиди вдома і нікому не відчиняй. Я спробую дізнатися, у чому справа.

— Зрозумів, — похмуро вимовив Олег.

Сховав мобілку в кишеню і зачинився у своїй «вартівні» зсередини. Валити, як порадив Адік, було б смішно. Як, утім, і замикатися на ключ у цій комірці. Але відчуття страху зникло. Тільки думка про перстень тамплієрів чи госпітальєрів, залишений в нижній шухляді, змусила напружитися. Все ж треба було його трохи краще сховати. Особливо після того, як Ріна покинула його помешкання з ключем від вхідних дверей.

До кінця робочого дня Бісмаркова врівноваженість випарувалася. Крокував він до службового входу напружено, раз у раз нервово озираючись.

Вдома, замкнувши за собою двері, відчув полегшення. Насамперед дістав перстень і сховав його до кишені штанів. Після цього голод, що несподівано прокинувся, поманив його на кухню.

Перед сном випив чарку коньяку і вже накрився ковдрою, коли з коридору долинув характерний скрегіт ключа в дверях.

— Нічого собі! — здригнувся Олег, швидко натягнув штани і взув капці.

У нього не було сумніву, що прийшла Ріна, але радості від її появи він не відчував. Цей день уже пошарпав йому нерви, роздратував психіку і залишив масу питань. Що чекає його завтра — незрозуміло. Але ось тепер доведеться розважати цю дівчину, що вічно п’яна, у якої в крові більше коньячного спирту, ніж гемоглобіну.

Двері відчинилися. Бісмарк неквапливо вийшов у коридор і ввімкнув світло. Лампочка, що спалахнула під стелею, освітила зовсім не Ріну, а міцно збитого, схожого на культуриста хлопчину віком під тридцятку.

Олега пробрав холодний піт. Він раптом зрозумів, що відступати нема куди. Хлопець закрив собою двері, а бігти