Ми проти вас - Фредрік Бакман
Ана зупиняється та обертається, Майя зиркає на неї й ледь усміхається. «Бляха, як же я люблю тебе, дурепко», — думає собі Майя, і Ані відомі ці думки. Тому вона запитує:
— Якщо тобі доведеться зробити собі операцію, то що вибереш — свиняче рило чи свинячу дупу?
Майя регоче. Вони ще малими придумали собі таку гру. «Або-або».
— Зроблю рило. З хвостом на дупі незручно сидіти, коли буду грати на гітарі.
— Яка ж ти хвора на голову!
— То це Я хвора на голову? Ти взагалі ЧУЄШ, що патякаєш?
Ана пирхає. Ковзає поглядом між деревами.
— Окей, тоді таке: бути нещасною і прожити сто років чи бути щасливою один-єдиний рік, а потім померти?
Майя мовчки замислюється. Відповісти вона так і не встигає. Стрепенувшись, бачить, що Ана вже встигла роззирнутися і тепер не спускає погляду з дерев. Ана мала б зауважити це раніше, але вона звикла сама вистежувати й полювати, а не бути тією, кого вистежують.
Під немалою вагою чийогось тіла з хрускотом ламається сухий хмиз. Дівчата зайшли далеко від міста, це місце може бути небезпечним, тут водяться звірі.
Але ті гілки хрускали не під звіром.
* * *
Коли Петер приходить на льодову арену Бйорнстада, там усе зачинено, панує темрява. Він не вмикає світла, йому й так відомо, де саме на стінах почеплені пожовклі аркуші. Малі слова, написані твердою рукою: «Спершу — команда, потім — ти». А далі: «Ми відступаємо лише тоді, коли беремо розгін». Над цим: «Мрій — Бийся — Перемагай!». І найближче до дверей — написане його почерком: «Ми підводимось, коли перемагаємо, ми підводимось, коли програємо. Ми підводимось попри все».
Люди, які мислять логічно, можливо, подумають, що такі записки просто сміховинні, але у спорті найкращим стаєш не завдяки логіці — треба бути мрійником. Коли Петер ходив до початкової школи, вчитель запитав, ким учні хочуть стати, коли виростуть. Петер сказав: «Профі в НХЛ». Він досі пам’ятає, як насмішкувато реготав клас, і віддав усе своє життя, щоб довести їм, як вони помилялися. Люди, які мислять логічно, розуміють, що неможливо, щоб малий хлопець із малого Бйорнстада почав грати з найкращими хокеїстами світу, але для мрійника все працює інакше.
Проблема в тому, що цей процес ніколи не закінчується, й остаточно довести щось іншим неможливо, бо ті, хто насміхаються, просто посувають межі. У роздягальні на стіні висить годинник, який зупинився, і нікому не спаде на думку поміняти батарейку. Для того, аби полюбити, потрібен лише час, а щоб убити любов, треба навіть менше — достатньо й миті. Спорт є нещадним, яскраві зірки відходять у минуле за ті десять секунд шляху між льодовою ареною й роздягальнею, а клуб, який проіснував понад пів століття, за кілька хвилин у будинку міської адміністрації засуджують до зникнення. Петер думає собі, чи тепер вони знесуть льодову арену й збудують конференц-готель або якесь інше паскудство, про яке мріють ті, у кого влада і гроші. Вони не здатні любити, вони можуть лише володіти. Для них усе, що тут зведено, є просто стінами й дахом.
Петер піднімається трибунами, зупиняється у вузькому коридорі перед своїм кабінетом на верхньому поверсі. Скільки років його життя минули в цій будівлі? Яка тепер їм ціна? На стіні в рамках висять фотографії — важливі моменти з життя клубу: заснування 1951-го року, потім — легендарний сезон двадцять років тому, коли основна команда стала майже найкращою в країні, а далі — команда юніорів, яка минулої весни здобула срібло. На багатьох знімках видно Петера.
У пориві люті Петер змітає всі фотографії. Розбігається від кінця коридору й зриває з цвяхів кожну рамку. Уламки скла дощем падають на підлогу, але Петер уже прямує до виходу. Ніде на льодовій арені навіть не спалахує лампочка, коли він гримає вхідними дверима.
* * *
Невідома особа сидить у темряві на трибунах і дивиться, як Петер залишає арену. Поки він заводить автомобіль на стоянці, невідома особа піднімається до його кабінету й оглядає розгардіяш. Роздивляється під осколками старі Петерові знімки, а також новіші фото команди юніорів. Там майже на кожному знімку видно двох гравців. Невідома особа черевиком відкидає скло і схиляється над давнішим фото двох хлопців — ще задовго до того, як вони стали найбільшими зірками у цьому місті. Вручення нагороди, їм на вигляд років одинадцять-дванадцять, вони по-братськи обіймають один одного, на їхніх футболках — номери і прізвища: «9 ЕРДАЛЬ» і «16 ОВІЧ».
Найкращі друзі, спорт, який вони обожнювали, і команда, якій віддали свої життя. На що здатний молодий хлопець, якщо забрати у нього все це й одразу? Невідома особа старанно обводить у своєму записнику ім’я «Беньямін Овіч», а тоді спускається трибунами й виходить з арени. Закурює ще одну сигару. На вулиці тепло й безвітряно, але невідома особа затуляє долонею вогник так, ніби сюди наближається буря.
* * *
В Ани і Майї серце вистрибує з грудей, коли вони обертаються і бачать, як поміж деревами до них наближається Беньї. Ще донедавна він був хлопцем, який обожнював свою хокейну команду і найкращого друга, а тепер став дорослим чоловіком з очима, в яких тонуть зіниці. Одна рука Беньї стиснута в кулак, в іншій він тримає молоток.
Запитайте будь-кого у Бйорнстаді, і кожен вам скаже, що цей хлопець завжди був схожий на вибухівку.
7
«Спершу треба пообідати»
У Геді здавна побутує приказка: «Скажи незнайомій людині, що ненавидиш Бйорнстад, і матимеш друга на все життя». Найменшим дітям у Геді відомо, що добра гра команди «Гед-Хокей», звісно, важлива, але ще важливіше, щоб для Бйорнстада все полетіло до дідьчої матері. Звичайно, це напівжартома. З трибун уболівальники кричать, що «ненавидять» і «позабивають» одне одного, але ж це не всерйоз. Поки раптом так не стається.
Якщо замислитися над тим, як почалося насильство між цими двома містами, більшість із нас уже не пам’ятатиме, що було спочатку
