Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс
— Переможені ірландці, — гукав він, — вислали двох посланців, аби підняти проти вас повстання по всіх околицях Менор-Гамільтону[42], і якщо ви їх не зупините, то в лісі вас розіб’ють і додому ви не доберетеся! Вони скачуть на північний схід між Бен-Балбеном і Кашел-на-Ґелом[43].
Сер Фредерік Гамільтон покликав до себе п’ятьох солдатів, які першими вистрілили в ченців, і наказав:
— Швидко на коней, скачіть лісом до Бен-Балбена напереріз тим двом і вбийте їх.
Солдати зараз-таки рушили в путь і невдовзі, здіймаючи стовпами воду, переправилися через річку в тому місці, що нині зветься Бродом Баклі, та й зникли у лісі. Вони поскакали битою стежкою, що звивалась північним берегом річки. Над їхніми головами поспліталось гілля беріз та горобини і заступало повитий хмарами місяць, тож на стежці панувала майже непроглядна темінь. Солдати скакали швидким клусом, то теревенячи між собою, то проводжаючи оком якусь заблукану ласицю чи кролика, що кидались навтьоки у морок. Коли їх стала гнітити лісова темінь і тиша, вони поступово з’їхались тісніше і завели жваву розмову, — були то давні товариші і знали одне одного як облуплених. Один був жонатий і говорив про те, як зрадіє його жінка, коли він повернеться живий-здоровий з цієї відчайдушної виправи проти Білих братів і доведе, що фортуна любить сміливих. Найстарший з п’ятьох, чия дружина померла, говорив про сулію вина, яка дожидається його на верхній полиці, а третій, наймолодший, на якого десь чекала кохана дівчина, їхав трохи попереду, не кажучи ні слова. Раптом молодий вояк зупинився, і ті, які їхали слідом, помітили, що його кінь тремтить.
— Я дещо бачив, — сказав він, — але не знаю, що це, либонь — якась мара. Вона скидається на великого змія зі срібною короною на голові.
Один з п’ятьох підніс руку до чола, мовби щоб перехреститись, але, згадавши, що змінив релігію, опустив її і сказав:
— Я певен, що то була лише мара, бо їх тут довкола нас сила-силенна, і всі чудернацькі.
Далі вони їхали мовчки. Нещодавно пройшов дощ, і тепер з гілля капало, волосся та плечі у вояків намокли. Невдовзі солдати знову розговорились. Разом вони бились у багатьох битвах із повстанцями, і тепер знову переповідали одне одному історії своїх поранень, і так пробудили у своїх серцях найсильніше товариське почуття, почуття бойового побратимства, і майже забули про страхітливе безлюддя лісів.
Зненацька перші двоє коней заіржали, а потім зупинились і не хотіли рушити з місця. Перед солдатами зблиснула вода, і за шумом потоку вони здогадалися, що там тече річка. Тоді спішились і, то смикаючи коней за вуздечки, то вмовляючи, насилу підвели їх до берега. Посеред річки стовбичила висока стара баба з сивим волоссям, яке спадало їй на сіру сукню. Вона стояла у воді навколішках і час од часу нахилялась, нібито прала[44]. Аж тут солдати помітили, що прання її якось само тримається на плаву. Місяць кинув на нього мерехтливе світло, і вони побачили, що це — труп чоловіка, а поки вони на нього дивились, річковий вир повернув мерця обличчям до них, і кожен із п’ятьох солдатів водночас упізнав своє власне обличчя. Поки вони стояли, занімівши і завмерши від жаху, баба заговорила, вимовляючи слова повільно і голосно:
— Ви не бачили мого сина? Він носить срібну корону, всипану рубінами.
Тоді найстарший з солдатів, який зазнав найбільше поранень, видобув шпагу і крикнув:
— Я бився за істину, яку несе мій Бог, то чого ж мені боятися сатанинських тіней!
І з цими словами кинувся у воду. Але за мить повернувся на берег. Баба зникла, і хоч як він штрикав шпагою в повітря та воду, однак усе дарма.
П’ятеро солдатів знову посідали на коней і погнали їх до броду, але все без пуття. Вони знов і знов намагалися перебрести, поривались у воду то там, то там, а змилені коні ставали дибки.
— А нумо, — запропонував старий солдат, — проїдьмо ще трохи лісом, ану ж підступимося до річки вище за течією.
Вони знову заїхали під покров гілля, і під копитами коней похрускували стебельця розхідника, а галузки дерев ударялися об їхні крицеві шоломи. Хвилин за двадцять вояки знову виїхали до річки, а ще за десять хвилин знайшли місце, де можна було переправитись, не замочивши стремен. Ліс на другому бéрезі був дуже ріденький, і місячне сяйво струменіло крізь гілля довгими смугами. Аж тут знявся вітер і погнав бистрі хмари по лику місяця, тож тонкі смуги його сяйва ніби затанцювали гротесковий танець посеред кущів та маленьких ялинок. А вершини дерев застогнали, й ці стогони нагадували голоси мертвих, чутні крізь вітер, і солдати згадали повір’я, яке розповідає, що в чистилищі мертві настромлюються на вершини дерев та шпилі скель. Вояки звернули трохи на південь, сподіваючись знову напасти на биту стежку, але не змогли знайти навіть її сліду.
Тим часом стогони ставали все голосніші й голосніші, а танець білих місячних вогнів — усе швидший і швидший. Невдовзі солдатам почали вчуватись далекі звуки музики. То були звуки волинки, й вояки у великій радості поїхали їм назустріч. Звуки лунали з дна глибокої чашоподібної западини. Посеред западини сидів дідок зі зморшкуватим обличчям
